L'éclair - Léo Ferré

Le travail humain!

c’est l’explosion qui éclaire mon abîme de temps en temps

«Rien n’est vanité;

à la science, et en avant!»

crie l’Ecclésiaste moderne,

c’est-à-dire Tout le monde

Et pourtant les cadavres des méchants et des fainéants tombent sur le cœur des

autres…

Ah!

vite, vite un peu;

là-bas, par delà la nuit, ces récompenses futures,

éternelles… les échappons-nous…

— Qu'y puis-je?

Je connais le travail;

et la science est trop lente.

Que la prière galope et que la lumière gronde… je le vois bien

C’est trop simple, et il fait trop chaud;

on se passera de moi.

J’ai mon devoir,

j’en serai fier à la façon de plusieurs, en le mettant de côté

Ma vie est usée.

Allons!

feignons, fainéantons, ô pitié!

Et nous existerons en

nous amusant, en rêvant amours monstres et univers fantastiques,

en nous plaignant et en nous querellant les apparences du monde, saltimbanque,

mendiant, artiste, bandit, — prêtre!

Sur mon lit d’hôpital, l’odeur de l’encens m’est revenue si puissante;

gardien des aromates sacrés, confesseur, martyr…

Je reconnais là ma sale éducation d’enfance.

Puis quoi… Aller mes vingt ans,

si les autres vont vingt ans…

Non!

non!

à présent je me révolte contre la mort!

Le travail paraît trop léger

à mon orgueil: ma trahison au monde serait un supplice trop court

Au dernier moment, j’attaquerais à droite, à gauche…

Alors, — oh!

— chère pauvre âme, l'éternité serait-elle pas perdue pour nous!

Праця людська!

це вибух, який час від часу освітлює мою прірву

«Ніщо не є марнославством;

до науки і вперед!»

кричить сучасний Еклезіаст,

тобто всі

І все ж трупи нечестивих і бездіяльних падають на серця людей

інші…

Ах!

швидко, швидко трохи;

там, за ніч, ті майбутні нагороди,

вічні... втікаємо від них...

"Що я можу з цим зробити?"

Я знаю роботу;

а наука надто повільна.

Нехай скаче молитва, і світло реве... Я бачу

Це занадто просто, і це занадто гаряче;

ми обійдемося без мене.

Я маю свій обов'язок

Я буду пишатися цим, як багато хто, відкидаючи це в сторону

Моє життя зношене.

Ходімо!

прикидаймося, прикидаймося, о жаль!

І ми будемо існувати в

розважаючись, мріючи про кохання монстрів і фантастичні всесвіти,

скаржачись і сварячись з нами про зовнішність світу, mountebank,

жебрак, художник, бандит, — священик!

На моєму лікарняному ліжку запах ладану повертався до мене так сильно;

хранитель святих пахощів, сповідник, мученик…

Я впізнаю в цьому своє брудне дитяче виховання.

Тоді що... Іди мої двадцять років,

якщо інші підуть по двадцять...

Ні!

Ні!

тепер я повстаю проти смерті!

Робота здається занадто легкою

моєї гордості: моя зрада світу була б надто короткою мукою

В останній момент я атакував праворуч, ліворуч...

Тож — о!

— бідна душа, чи не пропала б для нас вічність!