Мёртвый жених - Король и Шут

В стародавние годы жили-были в одной деревне два молодых парня;

жили они дружно,

вместе по бабам ходили, друг друга за родного брата почитали.

Сделали они между

собой такой уговор: кто из них станет вперед жениться, тому звать своего

товарища

на свадьбу;

жив ли он будет, помрет ли — все равно.

Через год после этого

заболел

один молодец и помер;

а спустя несколько месяцев задумал его товарищ жениться.

Собрался со всеми родственниками и поехал за невестою.

Случилось им ехать мимо

кладбища;

вспомнил жених своего приятеля, вспомнил старый уговор и велел

остановить лошадей.

«Я, — говорит, — пойду к своему товарищу на могилу, попрошу его к себе на

свадьбу

погулять;

он был мне верный друг!»

Пошел на могилу и стал звать:

«Любезный товарищ!

Прошу тебя на свадьбу ко мне».

Вдруг могила растворилась, покойник встал и вымолвил:

«Спасибо тебе, брат, что исполнил свое обещание!

На радостях взойди ко мне;

выпьем с тобой по стакану сладкого вина».

«Зашел бы, да поезд стоит, народ дожидается».

Покойник отвечает:

«Эх, брат, стакан ведь недолго выпить, ты ж знаешь».

Жених спустился в могилу;

покойник налил ему чашу вина, он выпил — и прошло

целые

сто лет.

«Пей, милый, еще чашу!»

Выпил другую — прошло двести лет.

«Ну, дружище, выпей и третью да ступай с богом, играй свою свадьбу!»

Выпил третью чашу — прошло триста лет.

Покойник простился с своим товарищем;

гроб закрылся, могила заровнялась.

Жених смотрит: где было кладбище, там стала

пустошь;

нет ни дороги, ни сродников, ни лошадей, везде проросла крапива да

высокая трава.

Побежал в деревню — и деревня уж не та;

дома иные, люди все

незнакомые.

Пошел к священнику — и священник не тот;

рассказал ему, как и что

было.

Священник начал по книгам справляться и нашел, что триста лет назад

был такой случай: в день свадьбы отправился жених на кладбище и пропал, а

невеста его вышла потом замуж за другого.

У стародавні роки жили-були в одному селі два молоді хлопці;

жили вони дружно,

разом по бабах ходили, один одного за рідного брата шанували.

Зробили вони між

собою такий договір: хто з них стане вперед одружуватися, тому звати свого

товариша

на весілля;

живий він буде, помре — все одно.

Через рік після цього

захворів

один молодець і помер;

а через кілька місяців задумав його товариш одружитися.

Зібрався зі всіма родичами і поїхав за нареченою.

Довелося їм їхати повз

цвинтарі;

згадав нареченого свого приятеля, згадав стару умовляння і наказав

зупинити коней.

«Я,— каже,— піду до свого товариша на могилу, попрошу його до себе на

весілля

погуляти;

він був мені вірний друг!»

Пішов на могилу і став кликати:

«Будь-який товаришу!

Прошу тебе на весілля до мене».

Раптом могила розчинилася, небіжчик встав і вимовив:

«Дякую тобі, брате, що виконав свою обіцянку!

На радостях зійди до мене;

вип'ємо з тобою по склянці солодкого вина».

«Зайшов би, так поїзд стоїть, народ чекає».

Небіжчик відповідає:

«Ех, брат, склянку ж недовго випити, ти знаєш».

Наречений спустився в могилу;

покійник налив йому чашу вина, він випив і пройшло

цілі

сто років.

«Пий, любий, ще чашу!»

Випив іншу — минуло двісті років.

«Ну, друже, випий і третю так ступай з богом, грай своє весілля!»

Випив третю чашу — минуло триста років.

Небіжчик попрощався зі своїм товаришем;

труна закрилася, могила зарівнялася.

Наречений дивиться: де був цвинтар, там стала

пустка;

немає ні дороги, ні родичів, ні коней, скрізь проросла кропива так

висока трава.

Побіг у село — і село вже не та;

будинки інші, люди всі

незнайомі.

Пішов до священика і священик не той;

розповів йому, як і що

було.

Священик почав за книгами справлятися і знайшов, що триста років тому

був такий випадок: у день весілля вирушив наречений на цвинтар і пропав, а

наречена його вийшла потім заміж за іншого.