Le ros lulu - Juliette Gréco

Dans Paris tout bleu, sous la lune, un soir de juin

Elle marchait en somnambule, les yeux lointains

Mais ni Paris bleu ni la lune n’existaient pour elle, ce soir-là

Chagrin d’amour ou peur de vivre?

Elle avait seize ans

Lui, il flânait en solitaire, le gros Lulu

Un peu rond et la cinquantaine peut-être plus

Il serait passé sans rien dire mais quelque chose l’arrêta

Ce désespoir à la dérive, il l’aborda

Devant son air triste, il parla, des mots gentils

Elle ne l'écouta même pas mais le suivit

Elle aurait bien suivi le diable, alors pourquoi pas celui-là

Elle lui trouva l’air d’un bon diable, il l’amena

L’avait une maison de riche, le gros Lulu

Il y amena cette biche aux yeux perdus

Elle ne raconta pas sa vie, il ne la lui demanda pas

Mais comme on fait pour une reine, il l’installa

Pour la guérir, il l’entoura de mille soins

Il cueillit les plus belles roses de son jardin

Pour lui redonner des sourires, il devint poète et ami

Il inventa des tours de pitre, elle sourit

Mais les bourgeois et les duchesses, les relations

À leur façon chuchotèrent dans les salons

Elles avaient beau dire et médire, le gros Lulu, il savait bien

Que même en rêve il ne posa jamais la main

Jamais la main sur sa princesse qu’avait seize ans

Et ceux qui étaient un peu plus sages ou moins méchants

Se demandaient «Qu'est-ce qui brille chez le gros Lulu transformé

Et qu’est-ce qui lie donc cette biche à ce sanglier ?»

À seize ans, les désespoirs passent et simplement

Elle le quitta sans un mot de remerciement

Lui, il ne la crut pas ingrate, les mots ça sert peu, voyez-vous

Dans un sourire ils se quittèrent et voilà tout

Il y perdait comme sa vie, le gros Lulu

Mais c’est après son départ qu’il s’en aperçut

Elle, elle y gagna une chose comme un talisman et bien plus

Pouvoir penser, quand tout est moche, au gros Lulu

У Парижі весь блакитний, під місяцем, одного вечора в червні

Вона ходила лунатизмом, очі далеко

Але тієї ночі для неї не існувало ні блакитного Парижа, ні місяця

Сердечний біль чи страшно жити?

Їй було шістнадцять

Він, він гуляв один, великий Лулу

Трохи повненький і на 50 років, можливо, старше

Він би пройшов, нічого не сказавши, але щось зупинило його

До цього пливучого відчаю він наближався

На її сумний погляд він говорив добрі слова

Вона навіть не слухала його, а пішла за ним

Вона б пішла за дияволом, то чому б не цей

Вона подумала, що він схожий на доброго диявола, він її привів

Був у нього багатий дім, товста Лулу

Він привів ту лань із загубленими очима

Вона не розповідала історію свого життя, він її не питав

Але він, як королева, поставив її

Щоб зцілити її, він оточив її тисячею турбот

Він зібрав найкрасивіші троянди зі свого саду

Щоб подарувати їй посмішку, він став поетом і другом

Він вигадав клоунські трюки, вона посміхнулася

А ось буржуа і герцогині, стосунки

По-своєму перешіптувалися в салонах

Скільки не говорили й не наклепили, товстий Лулу, він добре знав

Що навіть уві сні ніколи не опускав руки

Ніколи не покладаючи рук на свою шістнадцятирічну принцесу

І тих, хто був трохи мудрішим чи менш злим

Задалися питанням: «Що сяє в товстому перетвореному Лулу

І що ця лань зв’язує з цим кабаном?»

У шістнадцять відчай проходить і просто

Вона залишила його без слова подяки

Він не вважав її невдячною, від слова мало користі, розумієш

З посмішкою вони розійшлися і все

Він губив життя, велика Лулу

Але помітив це після його відходу

Вона, вона виграла таку річ, як талісман та інше

Вміти думати, коли все потворно, про товсту Лулу