In the White Giant's Thigh - Dylan Thomas

Through throats where many rivers meet, the curlews cry

Under the conceiving moon, on the high chalk hill,

And there this night I walk in the white giant’s thigh

Where barren as boulders women lie longing still

To labour and love though they lay down long ago.

Through throats where many rivers meet, the women pray,

Pleading in the waded bay for the seed to flow

Though the names on their weed grown stones are rained

Away

And alone in the night’s eternal, curving act

They yearn with tongues of curlews for the unconceived

And immemorial sons of the cudgelling, hacked

Hill.

Who once in gooseskin winter loved all ice leaved

In the courters' lanes, or twined in the ox roasting

Sun

In the wains tonned so high that the wisps of the hay

Clung to the pitching clouds, or gay with any one

Young as they in the after milking moonlight lay

Under the lighted shapes of faith and their moonshade

Petticoats galed high, or shy with the rough riding

Boys,

Now clasp me to their grains in the gigantic glade,

Who once, green countries since, were a hedgerow of Joys.

Time by, their dust was flesh the swineherd rooted sly,

Flared in the reek of the wiving sty with the rush

Light of his thighs, spreadeagle to the dunghill sky,

Or with their orchard man in the core of the sun’s bush

Rough as cows' tongues and trashed with brambles their

Buttermilk

Manes, under his quenchless summer barbed gold to the

Bone,

Or rippling soft in the spinney moon as the silk

And ducked and draked white lake that harps to a hail

Stone.

Who once were a bloom of wayside brides in the hawed

House

And heard the lewd, wooed field flow to the coming

Frost,

The scurrying, furred small friars squeal, in the dowse

Of day, in the thistle aisles, till the white owl

Crossed

Their breast, the vaulting does roister, the horned

Bucks climb

Quick in the wood at love, where a torch of foxes

Foams,

All birds and beasts of the linked night uproar and

Chime

And the mole snout blunt under his pilgrimage of domes,

Or, butter fat goosegirls, bounced in a gambo bed,

Their breasts full of honey, under their gander king

Trounced by his wings in the hissing shippen, long dead

And gone that barley dark where their clogs danced in The spring,

And their firefly hairpins flew, and the ricks ran

Round —

(But nothing bore, no mouthing babe to the veined hives

Hugged, and barren and bare on Mother Goose’s ground

They with the simple Jacks were a boulder of wives) —

Now curlew cry me down to kiss the mouths of their

Dust.

The dust of their kettles and clocks swings to and fro

Where the hay rides now or the bracken kitchens rust

As the arc of the billhooks that flashed the hedges low

And cut the birds' boughs that the minstrel sap ran

Red.

They from houses where the harvest bows, hold me hard,

Who heard the tall bell sail down the Sundays of the

Dead

And the rain wring out it’s tongues on the faded yard,

Teach me the love that is evergreen after the fall

Leaved

Grave, after Beloved on the grass gulfed cross is Scrubbed

Off by the sun and Daughters no longer grieved

Save by their long desirers in the fox cubbed

Streets or hungering in the crumbled wood: to these

Hale dead and deathless do the women of the hill

Love for ever meridian through the courters' trees

And the daughters of darkness flame like Fawkes fires

Still.

Крізь горла, де зливаються багато річок, плачуть кучері

Під місяцем зачатим, на високому крейдяному пагорбі,

І ось цієї ночі я йду в стегні білого велетня

Там, де безплідні, як валуни, лежать жінки, які сумують

Працювати й любити, хоч вони давно лягли.

Через горла, де зливаються багато рік, жінки моляться,

Благаючи в болотистій бухті, щоб насіння текло

Хоча імена на їхньому камені, вирощеному бур’янами, висипані дощем

геть

І самотній у вічному, звивистому дійстві ночі

Вони сумують язиками кудрявими за незачатими

І споконвічні сини биття, зламані

Хілл.

Хто колись у гусячу зиму любив весь лід

У придворних доріжках, або скручений у смаженні вола

сонце

У вагах, натягнутих так високо, що пучки сіна

Чіплявся за гайвисті хмари або веселився з будь-якою

Молоді, як вони в місячному світлі після доїння лежали

Під освітленими фігурами віри та їх місячним абажуром

Під’юбники піднялися високо, або сором’язливо під час грубої їзди

хлопці,

Тепер пригорни мене до їхніх зерен на поляні велетенській,

Колись колись зелені країни відтоді були живою огорожею радощів.

Згодом їхній порох був плоттю, яку свинопас хитро вкоренив,

Спалахнув у сморіді женського хліву з поривом

Світло його стегон, розпростертий орел до гнійного неба,

Або з їхнім садівником у серді сонячного куща

Шорсткі, як коров’ячі язики, побиті ожиною

Пахта

Манес, під його невгасимим літнім колючим золотом

кістка,

Або м’яка хвиля в місяці, як шовк

І качене та драке біле озеро, що гукає до граду

Камінь.

Хто колись був розквітом придорожніх наречених у розбитому

Будинок

І почув, як розпусне, залицяне поле тече до грядущого

Мороз,

Снуючі, покриті хутром маленькі ченці верещать у дозі

Вдень, в будяках, до білої сови

Перехрещені

Їхні груди, склепіння робить півень, рогатий

Бакси лізуть

Швидко в ліс на любов, де смолоскип лисиць

піни,

Усі птахи та звірі пов’язаного нічного шуму та

Дзвінок

І кротяча морда тупа під його паломництвом куполів,

Або товсті гусячі дівчата, що підстрибують у ліжку гамбо,

Їхні груди повні меду, під їхнім царем-гусаком

Побитий своїми крилами в шиплячому кораблі, давно мертвий

І пішов темний ячмінь, де танцювали їхні сабо навесні,

І злетіли їхні шпильки-світлячки, і побігли ріки

Круглий —

(Але нічого не нудить, не розмовляє дитинко з вуликами з жилками

Обійнятий, безплідний і голий на землі Матінки Гуски

Вони з простими Валетами були валун дружин) —

Тепер кучерявий закликає мене поцілувати їхні роти

Пил.

Пил їхніх чайників і годинників гойдається туди-сюди

Де зараз їздить сіно чи іржавіють папоротники

Як дуга з крючків, що низько блимали живоплоти

І зрізав пташині гілки, по яких менестрель пускав сік

Червоний.

Вони з хат, де жнива кланяються, тримають мене міцно,

Хто чув високий дзвін, що плив у неділю 

Мертвий

І дощ викручує свої язики на зів’ялий двір,

Навчи мене любові, яка залишається вічнозеленою після падіння

залишив

Могила, після Коханого на траві заточений хрест

За сонцем і Дочки більше не сумували

Рятуйте своїми давніми бажаючими в дитинчата лисиці

Вулиці чи голод у розваленому лісі: до цих

Хейл мертвий і безсмертний, жінки гори

Кохання навіки меридіан крізь дерева придворних

І дочки темряви полум’я, як вогні Фокса

досі.