Ветка - Борис Гребенщиков

Ничто из того, что было сказано, не было существенным,

Мы на другой стороне.

Обожженный дом в шинкаревском пейзаже.

Неважно куда, важно — все равно мимо.

Не было печали, и это не она,

Заблудившись с обоих сторон веретена.

Я почти наугад произношу имена.

Действительность по-прежнему недостижима.

Я открывал все двери самодельным ключом.

Я брал, не спрашивая — что и почем.

Люди не могут согласиться друг с другом практически ни в чем.

В конце концов — это их дело.

Мне нужно было всё, а иначе — нет.

Образцовый нищий, у Галери Лафайет;

Но я смотрел на эту ветку сорок пять лет,

В конце концов, она взяла и взлетела.

Словно нас зачали во время войны,

Нас крестили именами вины.

И когда слова были отменены,

Мы стали неуязвимы.

Словно что-то сдвинулось, в Млечном Пути,

Сняли с плеч ношу, отпустило в груди.

Словно мы, наконец оставили позади.

Эту бесконечную зиму…

Ніщо з того, що було сказано, не було істотним,

Ми на іншому боці.

Обпалений будинок у шинкарівському пейзажі.

Неважливо куди, важливо — все одно повз.

Не було печалі, і це не вона,

Заблукавши з обох сторін веретена.

Я майже навмання вимовляю імена.

Дійсність, як і раніше, недосяжна.

Я відчиняв усі двері саморобним ключем.

Я брав, не питаючи — що і що.

Люди не можуть погодитися один з одним практично ні в чому.

В кінці кінців — це їх справа.

Мені потрібно було все, а інакше ні.

Зразковий жебрак, у Галері Лафайєт;

Але я дивився на цю гілку сорок п'ять років,

Зрештою, вона взяла і злетіла.

Неначе нас зачали під час війни,

Нас хрестили іменами провини.

І коли слова були скасовані,

Ми стали невразливими.

Немов щось зрушило, в Млечному Шляху,

Зняли з плеча ношу, відпустило в грудях.

Немов ми нарешті залишили позаду.

Цю нескінченну зиму.