Елизавета - Борис Гребенщиков

У Елизаветы два друга: конь, и тот, кто во сне.

За шторами вечный покой, шелест дождя,

А там, как всегда, воскресенье,

И свечи, и праздник, и лето, и смех,

И то, что нельзя…

Скажи мне, зачем тогда

Статуи падали вниз, в провода,

Зачем мы стрелялись и шли

Горлом на плеть?

Она положила мне палец на губы,

И шепчет: «Делай, что хочешь,

Но молчи, слова — это смерть;

Это смерть…»

И наши тела распахнутся, как двери,

И — вверх, в небеса,

Туда, где привольно лететь, плавно скользя.

А там, как всегда, воскресенье,

И свечи, и праздник, и лето, и смех,

И то, что нельзя, то, что нельзя…

У Єлизавети два друга: кінь, і той, хто уві сні.

За шторами вічний спокій, шелест дощу,

А там, як завжди, неділя,

І свічки, і свято, і літо, і сміх,

І те, що не можна…

Скажи мені, навіщо тоді

Статуї падали вниз, у дроти,

Навіщо ми стрілялися і йшли

Горлом на батіг?

Вона поклала мені палець на губи,

І шепоче: «Роби, що хочеш,

Але молчи, слова це смерть;

Це смерть...»

І наші тіла відчиняться, як двері,

І — вгору, в небеса,

Туди, де вільно летіти, плавно ковзаючи.

А там, як завжди, неділя,

І свічки, і свято, і літо, і сміх,

І те, що не можна, те, що не можна…