Исповедь - Ассаи

-Здравствуй!

- Вам тоже здоровья.

Я пришёл поделиться болью.

- Что за боль у тебя?

- Острая.

Это вершина айсберга, моё прошлое.

Белое солнце, мне не снятся сны,

И та река теперь одна.

Моя семья верит в Бога,

А я будто бы сам Бог-то самое первое слово.

Я вижу людей, покинувших нас.

Они молчат, не отрывая взгляда.

Клятвы хором: "Вы потеряли веру и тот мир, сотканный Богом".

Я слышу голоса людей, они меня пугают, скажите что это?

Вот.

И я не знаю.

Луна полная, исповедь долгая.

Дни мои верёвками тёртыми.

Я хочу рассказать, открыть душу,

- Но чтобы слышать, нужно слушать.

-Я плохо понимаю Вас.

-Кто родители?

и кто открыл тебе мир, что пресытился?

-Отец тридцатых, мать Любовь,

Мать матери больна, и кровь её течёт во мне,

стирая грани в море моих видений.

А мы вдохнули прошлогодний снег.

Вниз, тихо по лестнице.

И мир казался больше, чем есть.

Фиолетовые тени, стелла памяти или мраморный бюст болезней.

Желтая краска раньше была чёрной,

А я был чистым, голосом души своей.

В ожидании, лейся вода, придёт весна и к нам, зелёными красками.

Как можно потерять веру, если не было?

-Это как стать небом, сын.

- Этот мир моим никогда не был.

И мы уплывали в леса по небу, подальше от людей.

Но мы внутри не нашли ничего, кроме детских слов.

-Произнесите молитву скорей.

И я уйду.

Холодом греет сердца трёх.

Смыты чёткие грани,

грубое сердце скребётся наружу, просит выпустить.

Внутри резали мякоть острые бритвы,

А я просил о пощаде:"Выпусти".

Смыты чёткие грани,

грубое сердце скребётся наружу, просит выпустить.

Внутри резали мякоть острые бритвы,

А я просил о пощаде:"Выпусти".

Спальный.

Аптеки провожали молодых дам.

Но мы не плавили там.

Я одиноким стать не хотел никогда.

Знаю, глупо скулить вот так, кипеть.

После храма мысли в небе:

как я мог за эти годы впитать демона-гения?

Бежать от страха, хотя бояться нужно себя,

Сгибаясь в очередях.

Поговорите со мной.

Я точно знаю, куда текут реки, но никто не верит.

Хочу писать слова только для души,

Хочу вернуть друзей и никуда не спешить.

Я предавал и был слабым,

бросал, хотел покинуть мир навсегда.

Жил под именами героев, и падал так глубоко,

и мне казалось, я там укроюсь.

Желал жён друзей, завидовал,

в мыслях убивал, проклиная мир этот.

Боль моя в этих словах.

Я никому не говорил никогда, вы первый, знайте.

Перед глазами имена, слёзы отольются.

Я бесконечно должен вам.

Он медленно встал под колокольный звон.

И я увидел слёзы отца своего.

Смыты чёткие грани,

грубое сердце скребётся наружу, просит выпустить.

Внутри резали мякоть острые бритвы,

А я просил о пощаде:"Выпусти".

Смыты чёткие грани,

грубое сердце скребётся наружу, просит выпустить.

Внутри резали мякоть острые бритвы,

А я просил о пощаде:"Выпусти".

-Привіт!

– Вам теж здоров'я.

Я прийшов поділитись болем.

- Що за біль у тебе?

- Гостра.

Це вершина айсбергу, моє минуле.

Біле сонце, мені не сняться сни,

І та річка тепер одна.

Моя сім'я вірить у Бога,

А я ніби сам Бог найперше слово.

Я бачу людей, які покинули нас.

Вони мовчать, не відриваючи погляду.

Клятви хором: "Ви втратили віру і той світ, витканий Богом".

Я чую голоси людей, вони мене лякають, скажіть, що це?

Ось.

І я не знаю.

Місяць повний, сповідь довга.

Дні мої мотузками тертими.

Я хочу розповісти, відкрити душу,

- Але, щоб чути, треба слухати.

-Я погано розумію вас.

-Хто батьки?

і хто відкрив тобі світ, що переситився?

-Батько тридцятих, мати Любов,

Мати матері хвора, і кров її тече в мені,

стираючи грані в морі моїх видінь.

А ми вдихнули минулорічний сніг.

Вниз, тихо сходами.

І світ здавався більшим, ніж є.

Фіолетові тіні, стелла пам'яті або мармуровий бюст хвороб.

Жовта фарба раніше була чорною,

А я був чистим, голосом своєї душі.

В очікуванні, лийся вода, прийде весна і до нас, зеленими фарбами.

Як можна зневіритися, якщо не було?

-Це як стати небом, сину.

– Цей світ моїм ніколи не був.

І ми спливали в ліси небом, подалі від людей.

Але ми всередині нічого не знайшли, крім дитячих слів.

- Вимовте молитву швидше.

І я піду.

Холодом гріє три серця.

Змиті чіткі грані,

грубе серце шкребеться назовні, просить випустити.

Усередині різали м'якоть гострі бритви,

А я просив про помилування: "Випусти".

Змиті чіткі грані,

грубе серце шкребеться назовні, просить випустити.

Усередині різали м'якоть гострі бритви,

А я просив про помилування: "Випусти".

Спальний.

Аптеки проводжали молодих жінок.

Але ми там не плавили.

Я самотнім стати не хотів ніколи.

Знаю, безглуздо скиглити ось так, кипіти.

Після храму думки у небі:

як я міг за ці роки ввібрати демона-генія?

Бігти від страху, хоча боятися треба себе,

Згинаючись у чергах.

Порозмовляйте зі мною.

Я точно знаю, куди течуть річки, але ніхто не вірить.

Хочу писати слова лише для душі,

Хочу повернути друзів та нікуди не поспішати.

Я зраджував і був слабким,

кидав, хотів залишити світ назавжди.

Жив під іменами героїв, і падав так глибоко,

і мені здавалося, я там укриюсь.

Бажав дружин друзів, заздрив,

у думках убивав, проклинаючи цей світ.

Біль мій у цих словах.

Я нікому ніколи не говорив, ви перший, знайте.

Перед очима імена, сльози віділлються.

Я нескінченно винен вам.

Він повільно став під дзвін.

І я побачив сльози свого батька.

Змиті чіткі грані,

грубе серце шкребеться назовні, просить випустити.

Усередині різали м'якоть гострі бритви,

А я просив про помилування: "Випусти".

Змиті чіткі грані,

грубе серце шкребеться назовні, просить випустити.

Усередині різали м'якоть гострі бритви,

А я просив про помилування: "Випусти".