Дурак и солнце - Алиса

Не Бог весть, чёрт-те как,

Жил на свете дурак,

Без царя в голове,

Сам как на ладони,

В тех краях, где угар,

Голод, мор да пожар,

Где дым стада облаков

По земле гонит.

Так он в копоти жил, не петлял, не кружил,

Верой-правдой служил ветру, настежь душу.

Как он солнце нашёл да по звёздам прошёл,

Я тебе расскажу, слушай:

За тридевять земель,

Неба на краю

Пляшет прах

По трухлявым, перекошенным пням да наводит на свет

Серый пепел порчи.

А над всей землёй

Солнца нет сто лет —

Только ночь да разорванных звёзд клочья!

А народ в тех краях

В мути-темени чах.

И не сразу, не вдруг, но забыл,

Что жил иначе.

В хороводе ночей

Стыло пламя очей

И со временем в тех краях

Не осталось зрячих.

Лёд пустых глазниц,

Оторопь сердец,

Кривотолков чад

Гонят дурака по сонной земле, где не стынет закат,

Где не плещут зори.

Сколько лет в пути,

А сколько впереди?

Как найти да помочь дураку одолеть горе?

Горе.

Горе.

Горе.

Горе.

На краю небес вырывает бес из волос репьи-мраки

Да блюёт на свет звёздами побед — беса не унять в драке.

Разметать репьи по краям земли нынче дураку сила.

Да с небес сорвать бешеную тать.

Солнцу помоги, милый!

Кто видел, как по небу плывёт огонь,

Какая в синем радость золотого,

Как к водопою спускается белый конь,

Как отражает солнце след его подковы,

Как в облаках искрятся ресницы зорь,

Как от росы скользят по травам переливы,

Кто видел, как из сердца уходит боль,

Как хорошо тогда, легко и как красиво.

Не в аду, не в раю, а на самом краю,

Где землёй отродясь правил бледный почерк,

Чтобы свет разметать над землею опять,

Бился с мутью дурень три дня и три ночи.

Свет осенних звёзд вплёл в прядь своих волос,

Солнца луч был в его руке сиянием клинка.

Где трава высока да златые кольца —

Я там тоже был, этот сказ сложил,

А над нами по сей день горит

Солнце!

Не бозна, чорт-те як,

Жив у світі дурень,

Без царя у голові,

Сам як на долоні,

У тих краях, де чад,

Голод, мор та пожежа,

Де дим стада хмар

По землі жене.

Так він у кіптяви жив, не петляв, не кружляв,

Вірою-правдою служив вітру, навстіж душу.

Як він сонце знайшов та по зірках пройшов,

Я тобі розповім, слухай:

За тридев'ять земель,

Небо на краю

Скаче прах

По трухлявих, перекошених пнях та наводить на світ

Сірий попіл псування.

А над усією землею

Сонця немає сто років

Тільки ніч та розірваних зірок клапті!

А народ у тих краях

У каламуті-темені чах.

І не відразу, не раптом, але забув,

Що жив інакше.

У хороводі ночей

Стило полум'я очей

І згодом у тих краях

Не залишилося зрячих.

Лід порожніх очниць,

Оторопи сердець,

Кривотолков чад

Гонять дурня по сонній землі, де не холоне захід,

Де не хлюпають зорі.

Скільки років у дорозі,

А скільки попереду?

Як знайти та допомогти дурню здолати горе?

Горе.

Горе.

Горе.

Горе.

На краю небес вириває біс з волосся реп'яки-темряви

Та блює світ зірками перемог — біса не вгамувати в бійці.

Розкидати ріпки по краях землі нині дурню сила.

Та з небес зірвати шалену татку.

Сонцю допоможи, любий!

Хто бачив, як по небу пливе вогонь,

Яка в синьому радість золотого,

Як до водопою спускається білий кінь,

Як відбиває сонце слід його підкови,

Як у хмарах іскряться вії зоря,

Як від роси ковзають по травах переливи,

Хто бачив, як із серця йде біль,

Як добре тоді, легко і як гарно.

Не в пеклі, не в раю, а на самому краю,

Де землею зроду правил блідий почерк,

Щоб світло розкидати над землею знову,

Бився з каламутом дурень три дні і три ночі.

Світло осінніх зірок вплело в пасмо свого волосся,

Сонця промінь був у руці сяйвом клинка.

Де трава висока та золоті обручки.

Я там теж був, цей оповідь склав,

А над нами й досі горить

Сонце!