Пани Ирена - Александр Вертинский

Я безумно боюсь золотимтого плена

Ваших медно-змеиных волос.

Я влюблен в вше тонкое имя Ирена

И в следы ваших слез, ваших слез…

Я влюблен в эти гордые польские руки,

В эту кровь голубых королей,

В эту бледность лица, до восторга, до муки

Обожженного песней моей!

Разве можно забыть эти детские плечи,

Этот горький заплаканный рот,

И акцент вашей странно-изысканной речи,

И ресниц утомленный полет?..

А крылатые брови?

А лоб Беатриче?

А весна в повороте лица?

О, как трудно любить в этом мире приличий,

О, как больно любить без конца!

И бледнеть и терпеть и не сметь увлекаться,

И, зажав свое сердце в руке,

Осторожно уйти, навсегда отказаться

И еще улыбаться в тоске.

Не могу, не хочу, наконец, — не жeлaю!

И приветствуя радостный плен,

Я со сцены вам сердце, как мячик бросаю!

Ну!

Ловите, принцеса Ирен!

Я шалено боюся золотим того полону

Вашого мідно-зміїного волосся.

Я закоханий у тонке ім'я Ірена

І в сліди ваших сліз, ваших сліз...

Я закоханий у ці горді польські руки,

У цю кров блакитних королів,

У цю блідість обличчя, до захвату, до муки

Обпаленого моєю піснею!

Хіба можна забути ці дитячі плечі,

Цей гіркий заплаканий рот,

І акцент вашої дивно-вишуканої мови,

І вій втомлений політ?..

А крилаті брови?

А лоб Беатріче?

А весна в повороті обличчя?

О, як важко любити в цьому світі пристойності,

О, як боляче любити без кінця!

І блідіти і терпіти і не сміти захоплюватися,

І, затиснувши своє серце в руці,

Обережно піти, назавжди відмовитись

І ще посміхатися в тузі.

Не можу, не хочу, нарешті, не хочу!

І вітаючи радісний полон,

Я зі сцени вам серце, як м'ячик кидаю!

Ну!

Ловіть, принцеса Ірене!