Маленькие актрисы - Александр Вертинский

Я знаю этих маленьких актрис,

Настойчивых, лукавых и упорных,

Фальшивых в жизни, ласковых в уборных

Где каждый вечер чей-то бенефис.

Они грустят, влюблённые напрасно

В самих себя — Офелий и Джульетт.

Они давно и глубоко несчастны,

В такой взаимности, увы, успеха нет.

А рядом жизнь.

Они не замечают,

Что где-то есть и солнце, и любовь,

Они в чужом успехе умирают

И, умирая, воскресают вновь.

От ревности, от этой жгучей боли

Они стареют раз и навсегда

И по ночам оплакивают роли,

Которых не играли никогда.

Я узнаю их по заметной дрожи

Горячих рук, по блеску жадных глаз,

Их разговор напоминает тоже

Каких-то пьес знакомый пересказ.

Трагически бесплодны их усилия,

Но, твёрдо веря, что дождутся дня,

Как бабочки, они сжигают крылья

На холоде бенгальского огня.

И, вынося привычные подносы,

Глубоко затаив тоску и гнев,

Они уже не задают вопросов

И только в горничных играют королев.

Я знаю цих маленьких акторок,

Наполегливих, лукавих і впертих,

Фальшивих у житті, лагідних у вбиральні

Де щовечора чийсь бенефіс.

Вони сумують, закохані даремно

У самих себе — Офелій і Джульєтт.

Вони давно і глибоко нещасні,

У такій взаємності, на жаль, успіху немає.

А поруч життя.

Вони не помічають,

Що десь є і сонце, і любов,

Вони в чужому успіху вмирають

І, вмираючи, воскресають знову.

Від ревності, від цього пекучого болю

Вони старіють раз і назавжди

І по ночами оплакують ролі,

Яких не грали ніколи.

Я впізнаю їх по помітного тремтіння

Гарячих рук, по блиску жадібних очей,

Їхня розмова нагадує теж

Якихось п'єс знайоме переказ.

Трагічно безплідні їх зусилля,

Але, твердо вірячи, що дочекаються дня,

Як метелики, вони спалюють крила

На холоді бенгальського вогню.

І, виносячи звичні підноси,

Глибоко затаївши тугу і гнів,

Вони вже не задають запитань

І тільки в покоївках грають королів.