Цветы увяли - Александр Дюмин

Опять во сне я вижу городок

Понять не смог, забыть тебя не смог

Испепелила душу пацана

Любовь вселила и сама ушла.

Уж отцвели цветы в этом саду

Я не забыл, я к ним ещё приду.

Приду и сяду у твоих дверей

И вспомню я, как ты была моей.

Приду и сяду у твоих дверей

И вспомню я, как ты была моей.

Цветы увяли и сад в печали,

Лишь старый тополь хранит любовь.

Что было, друг мой, мы растеряли,

Ведь жизнь не поле и часто боль.

Как мы встречали с тобой рассвет-зарю

Как ты шептала: «Я тебя люблю».

Как ветки вишен наклонялись к нам,

А вишни падали к твоим ногам.

Но я не знаю, что с тобой и как.

А, может, ты у другого на руках,

Как звёздочка скользишь по небесам

Как чьи-то губы по твоим устам.

Как звёздочка скользишь по небесам

Как чьи-то губы по твоим устам.

Цветы увяли и сад в печали,

Лишь старый тополь хранит любовь.

Что было, друг мой, мы растеряли,

Ведь жизнь не поле и часто боль.

Что было, друг мой, мы растеряли,

Ведь жизнь не поле и часто боль.

Что было, друг мой, мы растеряли,

Ведь жизнь не поле и часто боль.

Знову уві сні я бачу містечко

Зрозуміти не зміг, забути тебе не зміг

Спекілила душу пацана

Любов вселила і сама пішла.

Вже відцвіли квіти в цьому саду

Я не забув, я до них ще прийду.

Прийду і сяду біля твоїх дверей

І пригадаю я, як ти була моєю.

Прийду і сяду біля твоїх дверей

І пригадаю я, як ти була моєю.

Квіти зів'яли і сад у печалі,

Лише стара тополя зберігає кохання.

Що було, друже мій, ми розгубили,

Адже життя не поле і часто біль.

Як ми зустрічали з тобою світанку-зорю

Як ти шепотіла: «Я тебе люблю».

Як гілки вишень нахилялися до нам,

А вишні падали до твоїх ніг.

Але я не знаю, що з тобою і як.

А, може, ти у іншого на руках,

Як зірочка ковзаєш по небесах

Як чиїсь губи по твоїх вустах.

Як зірочка ковзаєш по небесах

Як чиїсь губи по твоїх вустах.

Квіти зів'яли і сад у печалі,

Лише стара тополя зберігає кохання.

Що було, друже мій, ми розгубили,

Адже життя не поле і часто біль.

Що було, друже мій, ми розгубили,

Адже життя не поле і часто біль.

Що було, друже мій, ми розгубили,

Адже життя не поле і часто біль.