Большая апрельская баллада - Михаил Анчаров

Пустыри на рассвете.

Пустыри, пустыри…

Снова ласковый ветер,

Как школьник.

Ты послушай, весна,

Этот медленный ритм.

Уходить — это вовсе

Не больно.

Это только смешно —

Уходить на заре,

Когда пляшет судьба

На асфальте,

И зелень свиданий,

И на каждом дворе

Весна разминает

Пальцы.

И поднимет весна

Марсианскую лапу.

Крик ночных тормозов —

Это крик лебедей.

Это синий апрель

Потихоньку заплакал,

Наблюдая апрельские

Шутки людей.

Наш рассвет был попозже,

Чем звон бубенцов,

И пораньше,

Чем пламя ракеты.

Мы не племя детей

И не племя отцов,

Мы — цветы

Середины столетья.

Мы цвели на растоптанных

Площадях,

Пили ржавую воду

Из кранов.

Что имели, дарили,

Себя не щадя.

Мы не поздно пришли

И не рано.

Мешок за плечами,

Сигаретный дымок

И гитары Особой настройки.

Мы почти не встречали

Целых домов —

Мы руины встречали

И стройки.

Нас ласкала в пути

Ледяная земля,

Но мы,

Забывая про годы,

Проползали на брюхе

По минным полям,

Для весны прорубая

Проходы…

Мы ломали бетон

И кричали стихи,

И скрывали

Боль от ушибов.

Мы прощали со стоном

Чужие грехи,

А себе не прощали

Ошибок!

Дожидались рассвета

У милых дверей

И лепили богов

Из гипса.

Мы саперы столетья!

Слышишь взрыв на заре?

Это кто-то из наших

Ошибся…

Это залпы черемух

И залпы мортир.

Это лупит апрель

По кюветам.

Это зов богородиц,

Это бремя квартир,

Это ветер листает

Газету.

Небо в землю упало.

Большая вода

Отмывает пятна

Несчастья.

На развалинах старых

Цветут города —

Непорочные,

Словно зачатье.

Пустирі на світанку.

Пустирі, пустирі...

Знову лагідний вітер,

Як школяр.

Ти послухай, весна,

Цей повільний ритм.

Йти — це зовсім

Не боляче.

Це тільки смішно —

Іти на зорі,

Коли танцює доля

На асфальті,

І зелень побачень,

І на кожному дворі

Весна розминає

Пальці.

І підніме весна

Марсіанську лапу.

Крик нічних гальм —

Це крик лебедів.

Це синій квітень

Потроху заплакав,

Спостерігаючи квітневі

Жарти людей.

Наш світанок був пізніше,

Чим дзвін бубонців,

І раніше,

Чим вогонь ракети.

Ми не плем'я дітей

І не племені батьків,

Ми — квіти

Середини століття.

Ми цвіли на розтоптаних

Площі,

Пили іржаву воду

З кранів.

Що мали, дарували,

Себе не щадячи.

Ми не пізно прийшли

І не рано.

Мішок за плечима,

Сигаретний димок

І гітари Особливої ​​настройки.

Ми майже не зустрічали

Цілих будинків —

Ми руїни зустрічали

І будови.

Нас пестила в шляху

Крижана земля,

Але ми,

Забуваючи про роки,

Проповзали на череві

Помінним полям,

Для весни проруба

Проходи…

Ми ламали бетон

І кричали вірші,

І приховували

Біль від ударів.

Ми прощали зі стоном

Чужі гріхи,

А собі не прощали

Помилки!

Чекали світанку

У милих дверей

І лепили богів

Із гіпсу.

Ми сапери століття!

Чуєш вибух на зорі?

Це хтось із наших

Помилився…

Це залпи черемхи

І залпи мортир.

Це б'є квітень

За кюветами.

Це поклик богородиць,

Це тягар квартир,

Це вітер гортає

Газети.

Небо в землю впало.

Велика вода

Відмиває плями

Нещастя.

На руїнах старих

Цвітуть міста —

Непорочні,

Немов зачаття.