Баллада об относительности возраста - Михаил Анчаров

Не то весна,

Не то слепая осень.

Не то сквозняк,

Не то не повезло.

Я вспомнил вдруг,

Что мне уж тридцать восемь.

Пора искать

Земное ремесло.

Пора припомнить,

Что земля поката,

Что люди спят

В постелях до зари,

Что по дворам

До самого заката

Идут в полет

Чужие сизари.

Пора грузить

Пожитки на телегу,

Пора проститься

С песенкой лихой,

Пора ночлег

Давно считать ночлегом

И хлебом — хлеб,

А песню — шелухой.

Пора Эсхила

Путать с Эмпедоклом,

Пора Джульетту

Путать с Мазина.

Мне тыща лет,

Романтика подохла,

Но нет, она

Танцует у окна.

Ведь по ночам

Ревут аккордеоны,

И джаз играет

В заревах ракет,

И по очам

Девчонок удивленных

Бредет мечта

О звездном языке.

Чтобы земля,

Как сад благословенный,

Произвела

Людей, а не скотов,

Чтоб шар земной

Помчался по вселенной,

Пугая звезды

Запахом цветов.

Я стану петь,

Ведь я же пел веками.

Не в этом дело.

Некуда спешить.

Мне только год,

Вода проточит камень,

А песню спеть —

Не кубок осушить.

Не то весна,

Не сліпа осінь.

Не то протяг,

Не то не пощастило.

Я згадав раптом,

Що мені вже тридцять вісім.

Час шукати

Земне ремесло.

Час пригадати,

Що земля поката,

Що люди сплять

У постелях до зорі,

Що по дворах

До самого заходу сонця

Ідуть у політ

Чужі сизарі.

Час вантажити

Пожитки на телевізійний,

Час попрощатися

З пісенькою лихою,

Час ночівлі

Давно вважати нічлігом

І хлібом — хліб,

А пісню — лушпинням.

Пора Есхіла

Плутати з Емпедоклом,

Час Джульєтту

Плутати з Мазина.

Мені тисячі років,

Романтика здохла,

Але ні, вона

Танцює біля вікна.

Адже по ночах

Ревут акордеони,

І джаз грає

У загравах ракет,

І по очам

Дівчата здивованих

Бреде мрія

Про зоряну мову.

Щоб земля,

Як сад благословенний,

Виробила

Людей, а не худоб,

Щоб куля земна

Помчав по всесвіту,

Лякаючи зірки

Запах квітів.

Я стану співати,

Адже я ж співав століттями.

Не в цьому справа.

Нема куди поспішати.

Мені лише рік,

Вода проточить камінь,

А пісню заспівати —

Чи не кубок осушити.