Конец охоты на волков - Владимир Высоцкий

Словно бритва, рассвет полоснул по глазам,

Отворились курки, как волшебный сезам,

Появились стрелки, на помине легки, —

И взлетели стрекозы с протухшей реки,

И потеха пошла — в две руки, в две руки!

Вы легли на живот и убрали клыки.

Даже тот, даже тот, кто нырял под флажки,

Чуял волчие ямы подушками лап;

Тот, кого даже пуля догнать не могла б, —

Тоже в страхе взопрел и прилег — и ослаб.

Чтобы жизнь улыбалась волкам — не слыхал, —

Зря мы любим ее, однолюбы.

Вот у смерти — красивый широкий оскал

И здоровые, крепкие зубы.

Улыбнемся же волчей ухмылкой врагу —

Псам еще не намылены холки!

Но — на татуированном кровью снегу

Наша роспись: мы больше не волки!

Мы ползли, по-собачьи хвосты подобрав,

К небесам удивленные морды задрав:

Либо с неба возмездье на нас пролилось,

Либо света конец — и в мозгах перекос, —

Только били нас в рост из железных стрекоз.

Кровью вымокли мы под свинцовым дождем —

И смирились, решив: все равно не уйдем!

Животами горячими плавили снег.

Эту бойню затеял не Бог — человек:

Улетающим — влет, убегающим — в бег…

Свора псов, ты со стаей моей не вяжись,

В равной сваре — за нами удача.

Волки мы — хороша наша волчая жизнь,

Вы собаки — и смерть вам собачья!

Улыбнемся же волчей ухмылкой врагу,

Чтобы в корне пресечь кривотолки.

Но — на татуированном кровью снегу

Наша роспись: мы больше не волки!

К лесу — там хоть немногих из вас сберегу!

К лесу, волки, — труднее убить на бегу!

Уносите же ноги, спасайте щенков!

Я мечусь на глазах полупьяных стрелков

И скликаю заблудшие души волков.

Те, кто жив, затаились на том берегу.

Что могу я один?

Ничего не могу!

Отказали глаза, притупилось чутье…

Где вы, волки, былое лесное зверье,

Где же ты, желтоглазое племя мое?!

…Я живу, но теперь окружают меня

Звери, волчих не знавшие кличей, —

Это псы, отдаленная наша родня,

Мы их раньше считали добычей.

Улыбаюсь я волчей ухмылкой врагу,

Обнажаю гнилые осколки.

Но — на татуированном кровью снегу

Наша роспись: мы больше не волки!

Немов бритва, світанок полоснув по очах,

Відчинилися курки, як чарівний сезам,

З'явилися стрілки, на згадці легкі,—

І злетіли бабки з протухлої річки,

І потіха пішла — в дві руки, в дві руки!

Ви легли на живот і прибрали ікла.

Навіть той, навіть той, хто пірнав під прапорці,

Чув вовчі ями подушками лап;

Той, кого навіть куля наздогнати не могла б, —

Теж у страсі зітхнув і приліг — і ослаб.

Щоб життя посміхалося вовкам—не чув,—

Даремно ми любимо її, однолюби.

Ось у смерті — гарний широкий оскал

І здорові, міцні зуби.

Усміхнемося ж вовчою усмішкою ворогові.

Псам ще не намилені холки!

Але — на татуйованому кров'ю снігу

Наш розпис: ми більше не вовки!

Ми повзли, по-собачому хвости підібравши,

До небес здивовані морди задерли:

Або з неба відплата на нас пролилося,

Або світла кінець — і в мозках перекіс, —

Тільки били нас у ріст із залізних бабок.

Кров'ю вимокли ми під свинцевим дощем

І смирилися, вирішивши: все одно не підемо!

Тваринами гарячими плавили сніг.

Цю бійню затіяв не Бог — людина:

Відлітаючим - вліт, тікають - в біг ...

Зграя псів, ти зі мною не в'яжись,

У рівній зварі за нами удача.

Вовки ми — гарне наше вовче життя,

Ви собаки — і смерть вам собача!

Посміхнемося ж вовчою усмішкою ворогові,

Щоб у корені припинити пересуди.

Але — на татуйованому кров'ю снігу

Наш розпис: ми більше не вовки!

До лісу — там хоч небагатьох із вас на березі!

До лісу, вовки, важче вбити на бігу!

Забирайте ж ноги, рятуйте цуценят!

Я мечусь на очах напівп'яних стрільців

І скликаю заблукалі душі вовків.

Ті, хто живий, причаїлися на тому березі.

Що можу я один?

Нічого не можу!

Відмовили очі, притупилося чуття…

Де ви, вовки, колишня лісова звірина,

Де ж ти, жовтооке плем'я моє?!

…Я живу, але тепер оточують мене

Звірі, що вовчих не знали кличів,

Це пси, віддалена наша рідня,

Ми їх раніше вважали здобиччю.

Усміхаюся я вовчою усмішкою ворогові,

Оголюю гнилі уламки.

Але — на татуйованому кров'ю снігу

Наш розпис: ми більше не вовки!