Таганай - Олег Митяев, Константин Тарасов

Пусть сегодня меня потеряет родня --

Я уйду, когда все еще спят.

Но штормовка, пропавшая, выдаст меня

И рюкзак со стены будет снят.

Это значит -- меня бесполезно искать,

Занедужил я, лекарь мой -- путь.

Будет ветер мою шевелюру трепать

И толкать, ка товарища в грудь.

Припев: Как янтарными струнами в пьессе дождя,

Ветер мачтами сосен играй!

Пусть в походную юность уносит меня

Таганай, Таганай.

На вагонном стекле -- непогожий рассвет

Чертит мокрую диагональ,

Среди туч настроения проблесков нет,

И на стыках стучит магистраль.

Словно в сердце стучит, как стучало тогда,

Когда мы убегали вдвоем.

А быть может, в последнем вагоне одна

Ты любуешся этим дождем.

Разгоняйся, мой поезд, пусть дождики льют,

Ну, какой-же я к черту, старик.

Это станции взять нам разбег не дают,

И к стеклу желтый листик приник.

Нехай сьогодні мене втратить рідня

Я піду, коли все ще сплять.

Але штормівка, що зникла, видасть мене

І рюкзак зі стіни буде знятий.

Це означає - мене марно шукати,

Захворів я, лікарю мій - шлях.

Буде вітер мою шевелюру тріпати

І штовхати, як товариша в груди.

Приспів: Як бурштиновими струнами в п'єсі дощу,

Вітер мачтами сосен грай!

Нехай у похідну юність забирає мене

Таганай, Таганай.

На вагонному склі — негарний світанок

Чортить мокру діагональ,

Серед хмар настрою проблисків немає,

І на стиках стукає магістраль.

Немов у серце стукає, як стукало тоді,

Коли ми втікали вдвох.

А може бути, в останньому вагоні одна

Ти любуєшся цим дощем.

Розганяйся, мій поїзд, нехай дощі ллють,

Ну, який же я до біса, старий.

Це станції взяти нам розбіг не дають,

І до скла жовтий листочок припав.