Судьба-судьбинушка - Владислав Медяник

Уж вечерний не слышится звон —

Мне никто на земле не судья.

Лишь, взмахнув журавлиным крылом,

За собою поманит судьба.

Я за ней под осенним дождем

Поспешу на беду или радость,

Чтоб потом не жалеть ни о чем

И до дна выпить то, что досталось.

Судьба-судьбинушка зовет,

Рябиной красной обожжет,

Плакучей ивой обовьет

И слезы горькие прольет.

Судьба-судьбинушка моя,

Подруга ты, неверная,

Но пред тобой, надменная,

Не преклоню колени я.

Я за ней поспешу наугад

По дорогам, что мне незнакомы.

Будет вслед мне шептать листопад,

Что судьбы так жестоки законы.

Обогреет нежданным теплом

И сгорит мое сердце дотла.

Вновь, взмахнув журавлиным крылом,

Тихо скажет мне: «Не судьба».

Пусть не раз я ее прокляну,

Пусть не раз попрошу о покое.

Но с пути своего не сверну

И с судьбою своею поспорю,

И она, как последнюю милость,

Беспробудный подарит мне сон,

И накроет крылом журавлиным

Под вечерний молитвенный звон.

Вже вечірній не чується дзвін—

Мені ніхто на землі не суддя.

Лише, змахнувши журавлиним крилом,

Засобою поманить доля.

Я за неї під осіннім дощем

Поспішаю на біду чи радість,

Щоб потім не шкодувати ні про що

І до дна випити те, що дісталося.

Доля-долина кличе,

Горобиною червоною обпалить,

Плакучої верби обов'є

І сльози гіркі проллє.

Доля-доля моя,

Подруга ти, невірна,

Але перед тобою, пиха,

Не схилю коліна я.

Я за ним поспішу навмання

По дорогах, що мені незнайомі.

Вслід мені шепотіти листопад,

Що долі такі жорстокі закони.

Обігріє несподіваним теплом

І згорить моє серце вщент.

Знову, змахнувши журавлиним крилом,

Тихо скаже мені: «Не доля».

Нехай не раз я її прокляну,

Нехай не раз попрошу про спокій.

Але з шляху свого не згорну

І з долею своєю поспорю,

І вона, як останню милість,

Непробудний подарує мені сон,

І накриє крилом журавлиним

Під вечірній молитовний дзвін.