Дядя Вова - Виталий Аксёнов

Привет, товарищи-друзья, ой, бродяги,

кореша.

Приглашаю, заходите в дом ко мне.

Скоротаем вечерок, помидорчик, огурок,

Дядя Вова вам расскажет о себе.

О себе и о судьбе и о небесах,

О себе и о беде, что я скушал сам.

Зоны детства-интернаты, и палаты,

будто хаты.

Укрывали нашу детскую мечту.

Как нужда теснила детство, я вгрызался

с малолетства.

В беспредельную людскую мерзлоту.

Батя тоже мой в дорогах, всё в железах

да острогах,

Высылал лишь словом ветра мне,

держись.

Мама тож под номерочком, где-то варежки

носочки,

С молоком еёным взял я эту жизнь.

Так вот жили и вскормили на блатных

руках.

Забурили, заклеймили в жутких рудниках.

Я вгонял овец в загоны, загружал грехи

вагоны,

Но не быть другим мне, Господи, прости.

Улеглись дела на плечи, знаю в крысах

не отмечен.

И на общее по мере заносил.

Далека дорога моя-вёрсты, тяжкая

нужда и удача-сёстры.

Только вот с тобой мы браток знали:

слова, дела-единые мосты.

А что теперь в понятьях-на мели встали, жалкие душонки своё взяли.

Временем и бурей повалены наши кресты.

Разошлась судьба кнутами, пишет

жгучими дождями,

Не кино я, брат смотрю, а жизнь живу.

Знаю как нутро полощут, не по книгам,

а на ощупь

И что мне Господь послал в рюкзак

сложу.

Впрочем, ну к чему рассказ, кто чего напел.

Я же с каждым здесь из вас с одной

тарелки ел.

Только что-то вот проколы, едем- разные вагоны.

Да и разные как видно поезда.

До хрена теперь мурчащих, только мало настоящих.

И отцов, дедов забыта правота.

Слава Богу держит сила, эта гниль не зацепила,

Не смотри что однорукий-разгребу.

И сломать меня попробуй, закатай

в асфальт-дорогу,

Я же вылезу, воскресну, доползу.

Ради Веры Православной и детей покой,

Ради Матушки Преславной выну ливер

твой.

Назначай братва мне встречу, за своё

всегда отвечу,

И что выдернуть сумел,-я не отдам.

Хоть в соболях я, баргузинах, хоть

в каретах, лимузинах,

Или тащит меня под руку нужда.

Хоть недугами болею, чем смогу, тем

подогрею.

Но таким же останусь навсегда.

Далека дорога моя-дали, сколько лошадей за этап сняли.

Сколько на муку в жерновах-время,

жгут мне душу грехи-костры.

Ох, и тяжела эта ноша-бремя, палки

в колёса,-мне сучье семя.

Давит сугробами зима всё пуще,

дотянуть бы, брат до весны.

Ломят ветра,-мы теряем лучших,

рваные носы, да больные души.

Но время пришло, брат, поднимать

наши кресты.

Привіт, товариші-друзі, ой, бродяги,

корешу.

Запрошую, заходьте додому.

Скоротимо вечір, помідор, огірок,

Дядько Вова вам розповість про себе.

Про себе і про долю і про небеси,

Про себе і про біду, що я з'їв сам.

Зони дитинства-інтернати, та палати,

ніби хати.

Вкривали нашу дитячу мрію.

Як потреба тіснила дитинство, я вгризався

змалку.

У безмежну людську мерзлоту.

Батько теж мій у дорогах, все в залізах

так острогах,

Висилав лише словом вітру мені,

тримайся.

Мама теж під номером, десь рукавички

шкарпетки,

З молоком її взяв я це життя.

Так от жили і годували на блатних

руках.

Забурили, затаврували в жахливих копальнях.

Я вганяв овець у загони, завантажував гріхи

вагони,

Але не бути іншим мені, Господи, вибач.

Вляглися справи на плечі, знаю в щурах

не відзначений.

І на загальне в міру заносив.

Далека дорога моя-версти, тяжка

потреба і удача-сестри.

Тільки ось з тобою ми браток знали:

слова, справи єдині мости.

А що тепер у поняттях-на мілини встали, жалюгідні душонки своє взяли.

Часом і бурею повалені наші хрести.

Розійшлася доля батогами, пише

пекучими дощами,

Некіно я, брат дивлюся, а життя живу.

Знаю як нутро полощуть, не за книгами,

а на на дотик

І що мені Господь послав у рюкзак

складу.

Втім, ну до чого розповідь, хто чого наспівав.

Я же з кожним тут із вас з одною

тарілки ел.

Тільки щось ось проколи, їдемо – різні вагони.

Та і різні як видно поїзди.

До хрону тепер муркочуть, тільки мало справжніх.

І батьків, дідів забута правота.

Слава Богу тримає сила, ця гнилизна не зачепила,

Не дивись що однорукий-розгрібу.

І зламати мене спробуй, закатай

в асфальт-дорогу,

Я ж вилізу, воскресну, доповзу.

Заради Віри Православної та дітей спокій,

Заради Матінки Преславної вину лівер

твій.

Призначай братва мені зустріч, за своє

завжди відповім,

І що висмикнути зумів,-я не віддам.

Хоч у соболях я, баргузинах, хоч

в каретах, лімузинах,

Або тягне мене під руку злидня.

Хоч недугами хворію, чим зможу, тим

підігрію.

Але таким же залишуся назавжди.

Далека дорога моя-дали, скільки коней за етап зняли.

Скільки на муку в жорнах-час,

джгуть мені душу гріхи-востри.

Ох, і тяжка ця ноша-тягар, палиці

в колеса, - мені сучке насіння.

Тисне кучугурами зима все пущі,

дотягнути би, брат до весни.

Ломлять вітри,-ми втрачаємо кращих,

рвані носи, та хворі душі.

Але час прийшов, брате, піднімати

наші хрести.