Storia E Leggenda Del Lanciatore - Roberto Vecchioni

Mio nonno li lanciava sempre spalle al bersaglio

Senza voltarsi mai, senza il minimo sbaglio:

E io stavo a guardarlo innamorato perso sulla riva del fiume

Seguendo i suoi coltelli volare leggeri come piume…

E mio padre m’insegnò a lanciarli ad occhi chiusi

Perché si mira con il cuore

Perché un vero lanciatore di coltelli ricama la vita

Non tira mica per colpire;

E mio padre m’insegnò che i venti cambiano sempre

E ti imbrogliano le dita e non c'è memoria dei tiri precedenti

Perché ogni volta è una scommessa infinita

E volavano su nel cielo lungo invisibili fili d’oro

I coltelli di mio padre e di mio nonno

Ogni tiro era un capolavoro

Ogni lama prendeva una stella

Ogni stella si sparpagliava nel cielo

E potevi finalmente vederla la vita vederla, vederla davvero…

E così imparai a lanciarli senza essere bravo

Forse per imitarli, o forse perché amavo…

E volavano su nel cielo lungo invisibili fili d’oro:

Ma questi erano i «miei» coltelli e lo vedevo che assomigliavo a loro;

E ogni volta ero senza fiato, e ogni volta mi guardavo la mano

«ma come ho fatto?

Ma com'è che è stato?

Com'è che vanno così lontano?»

E volavano su nel cielo come ricordi, come paure

Queste piccole cose di uomo che sono ritorni, che sono avventure

E anch’io ogni tanto prendevo una stella

E illuminavo uno sputo di cielo e potevo finalmente

Vederla la vita vederla, vederla davvero!

All’alba raccoglievo i coltelli di mio padre e di mio nonno;

E loro non mi dissero mai che viaggiavano dentro un sogno;

Che finito il momento magico del suo coltello in volo

Il lanciatore è solo

Мій дід завжди кидав їх назад у ціль

Ніколи не озираючись назад, без найменшої помилки:

А я закохано дивився на нього, заблукав на березі річки

За його ножами летять легкі, як пір'я...

А мене батько навчив кидати їх із заплющеними очима

Бо ти цілишся серцем

Бо справжній ножемет вишиває життя

Він не стріляє, щоб влучити;

І батько навчив мене, що вітри завжди змінюються

А вони обманюють пальці і немає пам’яті про попередні кадри

Тому що кожен раз це нескінченна ставка

І злетіли в небо по невидимих ​​золотих нитках

Ножі мого батька та діда

Кожен виступ був шедевром

Кожен клинок взяв зірку

Кожна зірка розсипалася по небу

І ти нарешті міг побачити життя, побачити його, дійсно побачити його...

І так я навчився кидати їх, не вміючи це добре

Може, щоб їм наслідувати, а може, тому, що я любив...

І злетіли в небо невидимими нитками золотими:

Але це були «мої» ножі, і я побачив, що я схожий на них;

І кожен раз, коли я задихався, і кожен раз, коли я дивився на свою руку

«Але як я це зробив?

Але як це було?

Як вони так далеко заходять?»

І злетіли в небо, як спогади, як страхи

Ці дрібниці людини, які повертаються, які є пригодами

І час від часу я теж брав зірку

І я запалив небесну косу, і я нарешті зміг

Побачити життя, побачити це, побачити це!

На світанку я збирав батькові й дідові ножі;

І вони ніколи не казали мені, що подорожують уві сні;

Щоб закінчився чарівний момент його літаючого ножа

Глек один