Il Castello - Roberto Vecchioni

E se passate fate piano,

che fata dorme dal mattino

che l’uomo per la guerra le partì

e dietro la collina si sbiadì

e nel castello sopra il fiordo,

la luce sfiora per ricordo

le coppe che restarono cosi;

e il vento smuove le vetrate

e a volte un’eco di risate

un tempo risuonavano da lì

ma non passateci d’aprile

che non potreste più vedere

le rose come quando lui era qui;

E quando c’era lui le sale

erano piene mille sere

di gente e luci e scherzi di buffoni,

e feste fino all’alba e poi canzoni;

e lui stringeva fra le dita

la pietra verde della vita

e chi partiva sempre ritornò

tornò anche un figlio trovatore

scappato senza far rumore

per altre luci che poi non capì

e un drago fatto con la paglia

bruciava all’alba sulla soglia

perche il dolore non entrasse lì

— Tu che ne sai che passi e guardi —

di fata e tutti i suoi ricordi

del sogno che ha battuto la realtà?

la polvere si è fatta antica

e sul sentiero c'è l’ortica

ma fata non ci crede e non lo sa

ha fretta e l’abito è sgualcito

ma è la gran sera che ha aspettato

e il conto della sabbia è fermo già

e — lui che bussa e lui che torna qua,

e si riaccendono le luci

ad una ad una stanze e voci

e servi e cani ancora tutti là

è lui, sorride sulla porta

è lui lo stesso di una volta

ma chiede scusa e non l’abbraccerà

ha gli occhi stanchi, è sempre bello,

ma tiene addosso quel mantello

che non si toglie e non si toglierà.

А якщо пройдеш, спокійно,

що фея спить з ранку

що чоловік для війни залишив її

і зник за пагорбом

і в замку над фіордом,

світло торкається як нагадування

чашки, що залишилися таким;

а вітер розсуває вікна

а іноді відлуння сміху

колись лунали звідти

але не проводь там у квітні

що ти більше не зможеш побачити

троянди, як тоді, коли він був тут;

А коли був там, то солив їх

вони були повні тисячу вечорів

людей і вогнів і жартів дурнів,

і вечірки до світанку, а потім пісні;

і він тримав його в своїх пальцях

зелений камінь життя

а хто пішов, той завжди повертався

повернувся і син трубадура

втік, не видавши ні звуку

для інших вогнів, які він тоді не розумів

і дракон із соломи

воно горіло на світанку на порозі

щоб біль туди не входив

- Що ти знаєш, що проходиш і дивишся -

фея і всі її спогади

мрії, яка перевершила реальність?

прах став давнім

а на стежці кропива

але фея не вірить і не знає цього

поспішає і сукня м'яться

але це великий вечір, якого він чекав

і насип піску вже зупинений

і - той, хто стукає, і той, хто повертається сюди,

і світло знову загоряється

одна за одною кімнати і голоси

і слуги, і собаки все ще там

це він, він усміхається у двері

він такий самий, як був

але він вибачається і не обійме її

його очі втомлені, він завжди красивий,

але він носить цей плащ

що не злітає і не злітає.