Я поеду на юг - Михаил Шуфутинский

Ах, какой белый снег, ах какой белый снег за окном!

Сколько ж вышек стоит в этом царстве снегов окаянном?

Зябкий лагерь, нахохлившись, словно уснул белым сном.

И как будто он кружится в замкнутом круге стеклянном.

И уж если такое везение мне выпадет вдруг,

И знакомые скажут: «Да, он уже освободился», —

Я поеду на юг, я, конечно, поеду на юг,

Я когда-то на юге, когда-то на юге родился.

Я сойду на перрон, позабытый своим городком,

И сниму свою шляпу, сниму свою мятую шляпу,

Поздороваюсь с кем-нибудь, с кем-нибудь, кто незнаком,

С кем не шел никогда, с кем не шел никогда по этапу.

Я хочу подержать на ладонях простой виноград,

Я хочу приласкать на груди свою старую маму.

Я так буду там рад, я всему буду рад, очень рад,

И не стану тянуть ни туза, ни пиковую даму.

А этапы идут на восток, все идут на восток,

И мелькают одно за одним все похожие лица.

От страны лагерей материк так далек, так далек,

Да Охотское море свинцовым туманом дымится.

Я не знаю, за что навсегда полюбил Магадан

И в Нагаевской бухте затертые льдинами баржи.

Так зачем же порой достаю из-под нар чемодан?

Я до времени стал суетлив и, наверное, старше.

Не хочу я в бараке ни с кем ни про что говорить,

Мы с годами становимся здесь донельзя молчаливы.

Но ночами встаю и все чаще иду покурить,

И спиной остро чувствую боль чьих-то взглядов пытливых.

И не скрыть от себя, и не скрыть этот липкий испуг,

Что навеки повязаны все в белом чертовом круге…

Но мне надо на юг, мне так надо, так надо на юг,

Я хочу умереть, я хочу умереть лишь на юге.

Ах, какой белый снег за окном…

Ах, який білий сніг, ах який білий сніг за вікном!

Скільки ж вишок коштує в цьому царстві снігів окаянному?

Зябкий табір, насупившись, наче заснув білим сном.

І ніби він кружиться в замкнутому колі скляному.

І уж якщо таке везіння мені випаде раптом,

І знайомі скажуть: «Так, він вже звільнився», —

Я поїду на південь, я, звичайно, поїду на південь,

Я колись на півдні, колись на півдні народився.

Я зійду на перон, забутий своїм містечком,

І зніму свій капелюх, зніму свій м'ятий капелюх,

Привітаюся з ким-небудь, з ким-небудь, хто незнайомий,

З ким не йшов ніколи, з ким не йшов ніколи за етапом.

Я хочу потримати на долонях простий виноград,

Я хочу приголубити на грудях свою стару маму.

Я так буду там радий, я всьому буду радий, дуже радий,

І не стану тягнути ні туза, ні пікову даму.

А етапи йдуть на схід, всі йдуть на схід,

І мелькають одне за одним всі схожі особи.

Від країни таборів материк так далекий, так далекий,

Так Охотське море свинцевим туманом димиться.

Я не знаю, за що назавжди полюбив Магадан

І в Нагаєвській бухті затерті крижинами баржі.

То навіщо вже часом дістаю з-під нар валізу?

Я до часу став метушливим і, мабуть, старшим.

Не хочу я в бараку ні з ким ні про що говорити,

Ми з роками стаємо тут дуже мовчазні.

Але ночами встаю і все частіше йду покурити,

І спиною гостро відчуваю біль чиїхось поглядів допитливих.

І не приховати від себе, і не приховати цей липкий переляк,

Що навіки пов'язані все в білому чортовому колі.

Але мені треба на південь, мені так треба, так треба на південь,

Я хочу померти, я хочу померти лише на півдні.

Ах, який білий сніг за вікном…