Измена - Михаил Шуфутинский

Не знаю, как и быть.

Простить или убить?

Точить ли мне кинжал дамасской стали?

Застал свою жену в постели не одну, с дружком моим они в обнимку спали.

Застал свою жену в постели не одну, с дружком моим они в обнимку спали.

Ему я доверял, как самому себе, ей нес все до копейки, до единой.

За веру да харчи сполна я получил — на сдачу мне перо воткнули в спину.

Две пары честных глаз, как будто в первый раз, смотрели на меня, не отрываясь.

Я бросил им штаны, сел на пол у стены и, улыбнувшись, молвил: «Одевайтесь…»

Огонь в груди горел, но я в упор смотрел, как путалась жена в белье знакомом.

Как лучший мой дружок надеть не мог носок: он был в гостях, а я, конечно, дома.

Как лучший мой дружок надеть не мог носок: он был в гостях, он был в гостях,

а я, конечно, дома.

Ну, вот они уже, как будто бы в глиже, и за столом сидим мы, как и прежде.

Стакан я выпил свой, потом налил другой и речь толкнул: «За дружбу, мол,

и нежность».

Довел я их до слез, и корешок завял и водку потянул в нутро покорно.

Да, только не донес я свой стакан, поднял и выплеснул ему в родную морду.

Да только не донес я свой стакан, поднял и выплеснул ему в родную морду…

Не знаю, як і бути.

Вибачити чи вбити?

Точити чи мені кинджал дамаської сталі?

Застав свою дружину в постелі не одну, з моїм другом вони в обнімку спали.

Застав свою дружину в постелі не одну, з моїм другом вони в обнімку спали.

Йому я довіряв, як самому собі, їй ніс все до копійки, до єдиної.

За віру та харчі сповна я отримав — на здачу мені перо встромили в спину.

Дві пари чесних очей, ніби вперше, дивилися на мене, не відриваючись.

Я кинув їм штани, сів на підлогу біля стіни і, посміхнувшись, мовив: «Одягайтеся…»

Вогонь у грудях горів, але я впритул дивився, як плуталася дружина в білизні знайомим.

Як найкращий мій дружок надіти не міг шкарпетку: він був у гостей, а я, звичайно, вдома.

Як найкращий мій дружок надіти не міг шкарпетку: він був у гостей, він був у гостях,

а я, звісно, ​​вдома.

Ну, ось вони вже, ніби в глижі, і за столом сидимо ми, як і раніше.

Склянка я випив свій, потім налив інший і штовхнув: «За дружбу, мовляв,

і ніжність».

Довів я їх до сліз, і корінець зав'яв і горілку потягнув усередину покірно.

Так, тільки не доніс я свою склянку, підняв і виплеснув йому в рідну морду.

Та тільки не доніс я свою склянку, підняв і виплеснув йому в рідну морду.