Ma dernière chanson triste - Lonepsi

La pluie fait le bruit de cinq-cent chevaux qui fuient, quand elle atterrit sur

les carreaux de mon cœur

Les mots que je ne peux te dire qu’après minuit résonnent différemment quand la

nuit se meurt

Des pensées si lumineuses envahissent ma plume, comme si ma mémoire après toi

fut lavée

Les ténèbres n’ont pour autant pas disparus, j’ai le clair et l’obscur d’une

étoile cassée

Le soir une frénésie m’empêche de freiner vite, je dois m'évader loin pour

réécrire

Mes ennuis mes désirs qui ne cessent de s'épaissir jusqu'à m’empêcher de

réfléchir

J’aurais pu rêver si le temps était réversible mais tu vois le soir une frénésie

Gronde comme un éclair gris pendant un été triste et m’empêche de réfléchir

Le jour où j'écrirai ma dernière chanson triste, je récupérerai ce que les gens

m’ont pris

Cette musique, ça fait longtemps que j’attends son cri, han

Le jour où j'écrirai ma dernière chanson triste, je récupérerai ce que les gens

m’ont pris

Cette musique, ça fait longtemps que j’attends son cri

Dans ma mémoire avec le temps, tes traces s’effacent, comme si tu marchais sur

une plage au bord de l’eau

Surmonterai-je ces aléas désagréables?

Trouverai-je un jour un lit qui donne

repos?

Il est trop tard pour faire changer d’avis, le temps, il ne nous rendra pas nos

heures épanouies

Pourrait-on au moins retrouver rapidement ce qui tuait nos tracas,

les faisait s'évanouir?

Le soir une frénésie m’empêche de freiner vite, je dois m'évader loin pour

réécrire

Mes ennuis mes désirs qui ne cessent de s'épaissir jusqu'à m’empêcher de

réfléchir

J’aurais pu rêver si le temps était réversible mais tu vois le soir une frénésie

Gronde comme un éclair gris pendant un été triste et m’empêche de réfléchir

Le jour où j'écrirai ma dernière chanson triste, je récupérerai ce que les gens

m’ont pris

Cette musique, ça fait longtemps que j’attends son cri, han

Le jour où j'écrirai ma dernière chanson triste, je récupérerai ce que les gens

m’ont pris

Cette musique, ça fait longtemps que j’attends son cri

Nous sommes comme deux montagnes l’une en face de l’autre, qui s’observent

tristement car elles se rendent compte

Que le simple contact de leurs deux peaux s’avère n'être qu’une impossible

rencontre

Si je me perds et m'égare dans une forêt de nuit, me guideras-tu du bout de tes

étoiles?

J’aimerais tant savoir ce que ça fait de fuir, pas à l’aide de mes pensées mais

de tes voiles

Nous pouvions survivre au monde et ce pendant des heures, dans l’immense vide

que l’on s'était inventé

Un vide vaste comme un rêve dans un désert, profond comme nos choix les plus

insensés

La pluie fait le bruit de cinq-cent chevaux qui fuient, quand elle atterrit sur

les carreaux de mon cœur

Les mots que je ne peux te dire qu’après minuit perdent de leur sens quand la

nuit se meurt

Le jour où j'écrirai ma dernière chanson triste, je récupérerai ce que les gens

m’ont pris

Cette musique, ça fait longtemps que j’attends son cri, han

Le jour où j'écrirai ma dernière chanson triste, je récupérerai ce que les gens

m’ont pris

Cette musique, ça fait longtemps que j’attends son cri

Le jour où j'écrirai ma dernière chanson triste

Je récupérerai ce que les gens m’ont pris

Cette musique ça fait longtemps que j’attends son cri, hum

Дощ видає звук п’ятисот коней, що тікають, коли приземляється

плитки мого серця

Слова, які я не можу сказати тобі до опівночі, звучать інакше, коли

ніч вмирає

Думки такі світлі заливають моє перо, наче пам'ять після тебе

була вимита

Темрява ще не зникла, у мене є світло й темрява

зламана зірка

Увечері шаленство заважає швидко загальмувати, доводиться далеко втікати

переписати

Мої неприємності мої бажання, які стають дедалі густішими, поки вони не зупинять мене

відображати

Я міг би мріяти, якби погода була оборотною, але ви бачите, що вечір був шаленим

Гудить, як сіра блискавка в сумне літо і не дає мені думати

У день, коли я напишу свою останню сумну пісню, я поверну те, що люди

взяв мене

Ця музика, я давно чекав її крику, хане

У день, коли я напишу свою останню сумну пісню, я поверну те, що люди

взяв мене

Ця музика, я давно чекав її крику

В моїй пам’яті з часом твої сліди тьмяніють, ніби ти йдеш

пляж біля води

Чи подолаю я ці неприємні небезпеки?

Чи знайду я колись ліжко, яке дає

відпочити?

Вже пізно передумати, час, це не поверне нам нашого

години цвітіння

Чи могли б ми хоча б швидко знайти те, що вбивало наші тривоги,

зробити їх непритомними?

Увечері шаленство заважає швидко загальмувати, доводиться далеко втікати

переписати

Мої неприємності мої бажання, які стають дедалі густішими, поки вони не зупинять мене

відображати

Я міг би мріяти, якби погода була оборотною, але ви бачите, що вечір був шаленим

Гудить, як сіра блискавка в сумне літо і не дає мені думати

У день, коли я напишу свою останню сумну пісню, я поверну те, що люди

взяв мене

Ця музика, я давно чекав її крику, хане

У день, коли я напишу свою останню сумну пісню, я поверну те, що люди

взяв мене

Ця музика, я давно чекав її крику

Ми як дві гори, що стоять один проти одного, дивляться один на одного

на жаль, бо вони усвідомлюють

Що просто контакт їхніх двох шкір виявляється неможливим

зустрітися

Якщо я заблукаю й заблукаю в нічному лісі, чи проведеш ти мене своїм

зірки?

Я хотів би знати, як це — тікати, але не своїми думками

твоїх вітрил

Ми могли б пережити світ годинами, у величезній порожнечі

що ми винайшли

Порожнеча, величезна, як сон у пустелі, глибока, як наші найглибші рішення

дурний

Дощ видає звук п’ятисот коней, що тікають, коли приземляється

плитки мого серця

Слова, які я не можу сказати тобі до опівночі, втрачають сенс, коли

ніч вмирає

У день, коли я напишу свою останню сумну пісню, я поверну те, що люди

взяв мене

Ця музика, я давно чекав її крику, хане

У день, коли я напишу свою останню сумну пісню, я поверну те, що люди

взяв мене

Ця музика, я давно чекав її крику

День, коли я пишу останню сумну пісню

Я поверну те, що в мене забрали люди

Цю музику я давно чекав її крику, гул