Волки - Крестовый туз

Среди стаи волков нахожусь я в лесу, —

Не снимая оков тяжкий крест свой несу…

Я совсем не вожак, я совсем не щенок, —

Мне всего четвертак и двенадцать — мой срок…

Я по волчьему выть привыкаю теперь, —

Невозможно тут жить, если сам ты не зверь!

Они смотрят в упор, и глаза их, как щелки…

Здесь колючий забор и вокруг воют волки!

Их кнутами секут тоже волки, но те За забором живут, а к запретной черте

Приближаются лишь, чтобы службу нести,

И других, что внутри, гладить против шерсти…

А захочешь уйти — сразу щелкнет затвор,

И сержант молодой приведет приговор!

На холодном снегу, по дороге к поселку,

Зарычат и замрут эти серые волки,

Зарычат и замрут, ощетинивши пасть,

Только пуля — не кнут, и заставит упасть!

Этих серых волков на холодном снегу,

Их незрячих зрачков я забыть не могу!..

Все лютей и лютей стая день ото дня…

И легко, без затей озверила меня…

И так хочется выть на луну от тоски, —

Если зверем не быть — раздерут на куски!

Вот мой волчий билет, вот мой пропуск в тайгу…

Я без стаи волков больше жить не могу!..

Они смотрят в упор и горят их глаза,

И нельзя за забор, отдышаться нельзя!..

Я зачем этот стих написал — не пойму…

Я ведь тоже из них, кстати все, мне пора,

Надо выть на луну…

Серед зграї вовків перебуваю я в лісу, —

Не знімаючи кайданів тяжкий хрест свій несу...

Я зовсім не ватажок, я зовсім не щеня,

Мені всього четвертак і дванадцять мій термін ...

Я по вовчому вити звикаю тепер, —

Неможливо тут жити, якщо сам ти не звір!

Вони дивляться в упор, і очі їх, як щілини…

Тут колючий паркан і навколо виють вовки!

Їх батогами січуть теж вовки, але за парканом живуть, а до забороненої межі

Наближаються лише, щоб службу нести,

І інших, що всередині, гладити проти шерсті...

А захочеш піти — одразу клацне затвор,

І сержант молодий приведе вирок!

На холодному снігу, по дорозі до селища,

Загарчать і замруть ці сірі вовки,

Загарчать і замруть, наїжачивши пащу,

Тільки куля—не кнуть, і змусить впасти!

Цих сірих вовків на холодному снігу,

Їх незрячих зіниць я забути не можу!

Усі люті та люті зграя з кожним днем…

І легко, легко озвірила мене...

І так хочеться вити на місяць від суми, —

Якщо звіром не бути — роздеруть на шматки!

Ось мій вовчий квиток, ось мій перепустку в тайгу…

Я без зграї вовків більше жити не можу!

Вони дивляться в упор і горять їх очі,

І не можна за огорож, віддихатися не можна!..

Я навіщо цей вірш написав— не зрозумію…

Я теж з них, до речі все, мені пора,

Треба вити на місяць…