Увидеть себя - Калинов Мост

Когда реки мне были сестры,

А ветер назвался братом, —

Я жестоко изранил душу

И в рассветах сошел с ума.

Hаконечник стрелы монгола,

Что нашел я, копаясь в земле,

Упирался мне прямо в сердце

И царапал тугую грудь.

Капли крови стекали на землю,

Опускались в густую пыль

И в березовый час заката

Зеленели отблеском Солнца.

Я без жалости вырвал сердце;

Бросил красное пищей собакам,

А обломок стрелы кочевника

Кинул в рану, где гордое билось.

Боль стянул суровою ниткой

И ушел берегами рек,

Что любовно меня призывали

И пророчили светлой водой.

Это было в июле, в июле;

Солнцем дан сигнал к искупленью.

И в дымящий горящий мозг

Острой бритвой врезались песни —

Песни излома души,

Песни обломка стрелы.

Когда реки мне были сестры,

А ветер назвался братом, —

Потерялся гордыней летней,

Уши золотом проколол.

Кровью алой писал узоры

По щекам и груди упругой,

И крылатили вороны плачем

Hад горячею головой.

Обманули дурные травы,

Увели без огляда грезить.

Засмотрелся гуляка в Солнце

И не вспомнил прикрыть глаза.

В мыльный июльский зой

Обезоружить сном,

Выцедить зель нутра.

В ночь холодеть виском,

Вешать ярлык — «изгой»,

Ветками шаг устлать,

Выпорхнуть из силка через страхи,

Hить в куски порвать —

И увидеть себя в одном

Я так хотел быть светлым!

Пробирался тропой ночною

По камням и пескам сыпучим.

Hаплясали шальные звезды

От беды отвести беду.

Был готов целовать всех разом;

Вдруг Луна пополам раскололась, —

От обиды терял сознанье,

И в бреду умолял спешить.

Видел стены с лицом великим,

По слогам нашептал молитвы,

Попрощался слезой в ладони, —

Провожали в путь голоса.

В степь колесом неслись,

Вслед распласталась рысь

Лапой задеть плечо.

Вымостить к сердцу гать,

Ропоту потакать, —

Плавят зрачки еще!

Вынести на плечах пепел к Югу,

Выбрать белый цвет, —

И увидеть себя в одном…

Коли річки мені були сестри,

А вітер назвався братом, —

Я жорстоко поранив душу

І в світанках зійшов з розуму.

Накінечник стріли монгола,

Що знайшов я, копаючись у землі,

Упирався мені прямо в серце

І подряпав тугі груди.

Краплі крові стікали на землю,

Опускалися в густий пил

І в березову годину заходу сонця

Зеленіли відблиском Сонця.

Я без жалю вирвав серце;

Кинув червоне їжею собакам,

А уламок стріли кочівника

Кинув у рану, де горде билося.

Біль стягнув суворою ниткою

І пішов берегами рік,

Що любовно мене закликали

І пророкували світлою водою.

Це було в липні, у липні;

Сонцем дано сигнал до викуплення.

І в димний палаючий мозок

Гострою бритвою врізалися пісні —

Пісні зламу душі,

Пісні уламок стрілки.

Коли річки мені були сестри,

А вітер назвався братом, —

Загубився гординею літньою,

Вуха золотом проколов.

Кров'ю червоною писав візерунки

По щоках і груди пружною,

І крилатилі ворони плачем

Hад гарячою головою.

Обдурили погані трави,

Звели без огляду мріяти.

Задивився гуляка в Сонці

І не згадав прикрити очі.

У мильний липневий зой

Обеззброїти сном,

Вицідити зель нутро.

Вночі холодіти скронею,

Вішати ярлик — «ізгой»,

Гілками крок встелити,

Випорхнути з силка через страхи,

Hити в куски порвати —

І побачити себе в одному

Я так хотів бути світлим!

Пробирався стежкою нічною

По каменях і пісках сипучим.

Hаплясали шалені зірки

Від біди відвести лихо.

Був готовий цілувати всіх разом;

Раптом Місяць навпіл розколовся, —

Від образи втрачав свідомість,

І в маячі благав поспішати.

Бачив стіни з лицем великим,

За словами нашептав молитви,

Попрощався сльозою в долоні, —

Проводили в шляху голоси.

У степ колесом мчали,

Слідом розпласталася рись

Лапою зачепити плече.

Вимостити до серцю гать,

Ропоту потурати,—

Плавлять зіниці ще!

Винести на плечах попіл до Півдня,

Вибрати білий колір, —

І побачити себе в одному...