Казак - Калинов Мост

Когда простреленный навылет казак оставлял скакуна

В пылу на камень налетела коса разгул унять.

Когда мирянам не хватало слюны проглотить соль молитв

Твой русый волос в хохот ерни Луны стал темней смолы.

В тот год цыганы не гасили костры торопились на юг.

Ножи весною оказались остры проклюнул нюх.

Не удержала в черном теле узда сумасбродную голь.

В тот год без волокит младенца уста запечатал кольт.

Пропетый висельник скользил каланчой по широкой реке.

Округи щерились ордой-саранчой по грудь в грехе.

Земля бессильной самкой слез запаслась, заскулила от ран.

Певец упрятал вычет в омуты глаз, прошагал в Иран.

Ша, дотошный юноша

В пир историй, кто чего стоит, —

Спрашивай у могил.

Нестор резвый, озаглавь срез вый, —

Зрячему помоги.

Где мордует осень,

Бились грудью оземь.

В кровь разбили лица

Думой примириться.

Тешились Колочей

Вытек глаз Керочей.

Где снега раздеты,

В голос воют дети.

Лапти износили

В поисках России.

Душу в клочья рвали,

Выродились в тварей.

Край, где правит ноготь,

Светлым одиноко

Не расправить плечи,

Нерв трубою лечат.

Я и сам помечен

Одичалым смерчем.

В сочных травах, Ольга,

Кто нам крикнул: Горько!

Перес Де Куэльяр…

Перес Де Куэльяр…

Не смог обрезать уши в пепельный звон горемыка-юнец.

Тягучим дегтем поженил голос свой, сгрыз губ пунец.

Где чрево матери вспорол таган свай, копоть смыла слеза.

Там степью утренней хозяина звал сирота-рысак.

День промозглый выспался,

Как тонул в любви босяк

Краем стола лоб рассечен.

Не согреешь голого,

Пальцы стынут оловом

Снял с бедолаг пробу сечень.

Коли прострілений навиліт козак залишав скакуна

У пилу на камінь налетіла коса розгул вгамувати.

Коли мирянам не вистачало слини проковтнути сіль молитов

Твоє русяве волосся в регіт ерні Місяця стало темніше смоли.

Того року цигани не гасили багаття поспішали на південь.

Ножі навесні виявилися гострими проклюнув нюх.

Не втримала в чорному тілі узду шалену голку.

Того року без тяганини немовля вуста запечатав кольт.

Пропетий шибеник ковзав каланчею по широкій річці.

Округи щерилися ордою-саранчою по грудях у гріху.

Земля безсилою самкою сліз запаслася, заскулила від ран.

Співак заховав віднімання в мути очей, пройшов в Іран.

Ша, прискіпливий юнак

В пир історій, хто чого вартий,

Запитуй у могил.

Нестор жвавий, озаглав зріз вий, —

Зрячому допоможи.

Де мордує осінь,

Билися грудьми об землю.

У кров розбили обличчя

Думою примиритись.

Тішилися Колочей

Витекло око Керочої.

Де сніги роздягнені,

Вголос виють діти.

Лапті зносили

У пошуках Росії.

Душу в клапті рвали,

Виродились у тварів.

Край, де править ніготь,

Світлим самотньо

Не розправити плечі,

Нерв трубою лікують.

Я і сам помічений

Диким смерчем.

У соковитих травах, Ольга,

Хто нам крикнув: Гірко!

Перес Де Куельяр…

Перес Де Куельяр…

Не зміг обрізати вуха в попелястий дзвін бідолашного.

Тягучим дьогтем одружив свій голос, згриз губ пунець.

Де черево матері вспоров таган паль, кіптяву змила сльоза.

Там ранковим степом господаря кликав сирота-рисак.

День вогкий виспався,

Як тонув у любові босяк

Краєм столу лоба розсічено.

Не зігрієш голого,

Пальці стигнуть оловом

Зняв із бідолах пробу січень.