Горе-витязь - Калинов Мост

А день угасал, виноватый

В печали глубокой,

Когда угрожали сосватать Бога.

Покоем обмануты ставни —

Эй, не зевай, сны стреножь.

Как покорный слуга

Закатал рукав,

Вековечить нож

Стародавним.

Кто волосы смял в узел черный,

Оврагами рыскал,

Кто заводи вырезал челном

В брызги.

Запекся в уста серым волком —

Эй, кто очаг засмеял?

Я в разбой прокажен,

Бросил верных жен, —

Не зови меня

Ночью волглой.

В полки пропадать становитесь,

Отвагой согреты;

Живым обещал горе-витязь, лето.

Имен не упомнить пожары,

Чьи возгласы теплил;

Кого наудачу прощали, степью.

И так далеко Забайкалье

В ладони пророчит

И моет полуденной гарью, очи.

А тебе все легко:

Забывать рекой,

Воевать серьгой,

Гнать клюкой…

А день згасав, винний

В печалі глибокої,

Коли погрожували засватати Бога.

Спокою обдурені віконниці—

Гей, не пізнай, сни стринож.

Як покірний слуга

Закочував рукав,

Вікувати ніж

Стародавнім.

Хто волосся зім'яв у вузол чорний,

Ярами нишпорив,

Хто заплави вирізав човном

У бризки.

Запекся в уста сірим вовком

Гей, хто осередок засміяв?

Я в розбій прокажений,

Кинув вірних дружин, —

Не клич мене

Вночі вологою.

Станьте в полиці пропадати,

Відвагою зігріти;

Живим обіцяв горе-вітязь, літо.

Імен не згадати пожежі,

Чиї вигуки теплив;

Кого навмання прощали, степом.

І так далеко Забайкалля

У долоні пророкує

І миє полуденним гаром, очі.

А тобі все легко:

Забувати рікою,

Воювати сережкою,

Гнати клюкою.