Казанская - Илья Чёрт

Ехали в автобусе кепки да фуражки,

Я на лисапеде мимо них кручу.

Улицы сторона моя опасна

При артобстреле, гололеде, да по вечерам,

Я все шучу, а как же то иначе,

Здесь в Питере без смеха не прожить.

Которую уж зиму соплями кашляю.

Больным да хриплым горлом чаю бы испить.

Велосипед, вези меня к Казанскому,

Там сегодня ждет меня она.

Да по земле везде, где люди добрые,

Там среди них всегда найдешь меня.

Как среди ночи в доме двери скрипнули,

Как опозорилась дворняга, не признав своих.

А сколько нас, на порог ступающих,

Возвращается с дорог, в петлю закрученных лихих.

Говорил мне батя во хмеле:

«Сила в духе мужика, а не в кулаке».

Эх, знал бы это я тогда глупый да молодой,

Не хворал бы я сейчас и был бы друг живой.

И я жду тебя, которую весну,

На том же месте с цветами у колонны.

Я прямо с поезда к тебе лечу,

И смеются надо мной с Невского вороны.

Велосипед, вези меня к Казанскому,

Там сегодня ждет меня она.

Да по земле везде, где люди добрые,

Там среди них всегда найдешь меня.

Как среди ночи в доме двери скрипнули,

Как опозорилась дворняга, не признав своих.

А сколько нас, на порог ступающих,

Возвращается с дорог, в петлю закрученных лихих.

Ходят поезда далёко, громко поезда гудят.

Только в городе моем всё дожди идут.

Здесь моя ступенечка, на которой песни пишутся,

И лампочка в подъезде, что всегда крадут.

Не унывай, ты знаешь я в пути,

На полустанке курим у вагона.

Как только солнце разбудит у залива птиц,

Так я канал Обходный перееду и снова дома.

Велосипед, вези меня к Казанскому,

Там сегодня ждет меня она.

Да по земле везде, где люди добрые,

Там среди них всегда найдешь меня.

Как среди ночи в доме двери скрипнули,

Как опозорилась дворняга, не признав своих.

А сколько нас, на порог ступающих,

Возвращается с дорог, в петлю закрученных лихих.

Їхали в автобусі кепки та фуражки,

Я на лисапеді повз них кручу.

Вулиця сторона моя небезпечна

При артобстрілі, ожеледиці, так повечорам,

Я все жартую, а як те інакше,

Тут у Пітері без сміху не прожити.

Яку вже зиму соплями кашляю.

Хворим та хрипким горлом чаю би випити.

Велосипеде, вези мене до Казанського,

Там сьогодні чекає на мене вона.

Так по землі скрізь, де люди добрі,

Там серед них завжди знайдеш мене.

Як серед ночі в будинку двері рипнули,

Як зганьбився дворняга, не признавши своїх.

А скільки нас, на поріг ступаючих,

Повертається з доріг, в петлю закручених лихих.

Говорив мені батько у хмелі:

«Сила в духу мужика, а не в кулаку».

Ех, знав би це я тоді дурний та молодий,

Не хворів би я зараз і був би друг живий.

І я жду тебе, яку весну,

На цьому місці з квітами у колони.

Я прямо з поїзда до тебе лечу,

І сміються з мене з Невського ворони.

Велосипеде, вези мене до Казанського,

Там сьогодні чекає на мене вона.

Так по землі скрізь, де люди добрі,

Там серед них завжди знайдеш мене.

Як серед ночі в будинку двері рипнули,

Як зганьбився дворняга, не признавши своїх.

А скільки нас, на поріг ступаючих,

Повертається з доріг, в петлю закручених лихих.

Ходять потяги далеко, голосно потяги гудуть.

Тільки в місті моєму всі дощі йдуть.

Тут моя сходинка, на якій пісні пишуться,

І лампочка в під'їзді, що завжди крадуть.

Не засмучуйся, ти знаєш я в дорозі,

На півстанку куримо у вагона.

Як тільки сонце розбудить біля затоки птахів,

Так я канал Обхідний переїду і знову вдома.

Велосипеде, вези мене до Казанського,

Там сьогодні чекає на мене вона.

Так по землі скрізь, де люди добрі,

Там серед них завжди знайдеш мене.

Як серед ночі в будинку двері рипнули,

Як зганьбився дворняга, не признавши своїх.

А скільки нас, на поріг ступаючих,

Повертається з доріг, в петлю закручених лихих.