Consolatrix Has Left The Building - Sopor Aeternus & The Ensemble Of Shadows

Strolling all alone… across the ancient cemetery…-

tell me, isn’t everthing here… of a timeless green?!

I see that several visitors are also agthered here,

having an idle, little saunter on the old graveyard… just like me.

i keep a chandle burning for myself so i won’t feel all alone;

we should have done so, but we never celebrated anythin here at all.

A leaden weariness creeps viscously like syrup down the hills,

felling everybody… as it crawls upon the monuments…-

only i escape its power, for the moment seem immune;

yet, two eldery ladies, guarding the right, the future tomb

are scolding me, so filled with anger, filled with envy and disdain:

«The dead are furios with you!

as you’re wasting your precios time!»

Now there are faces in the carpet, there are people living in the walls;

I hear the dead are calling: «sadness lies in wait in the hours before

dawn!»

These moments, fleeting as they are, they testify to us they are the silent witnesses of a reason about to pass;

I cannot but admit, carelessly ignoring life’s finiteness,

that i am filled with fear and worry… and so much shame because of this.

Well, everthing I see, yeas all the iomages are blurred,

it’s hard to guess the future in the short-sighted world.

How should this simple handicap be lightly well ignored,

considering the dreadful blindness with wich i have been born.

We should have done so, but we never celebrated anything here at all;

I hear the dead are calling: «sadness lies in wait in the darkest hours…

…right before the dawn!»

Прогулюючись сам... по старовинному кладовищу...-

скажи мені, хіба тут не все... не вечної зелені?!

Я бачу, що тут також зібрано кілька відвідувачів,

маючи непрацюючого, маленького гулянка на старому кладовищі… як і я.

я тримаю для себе свічку, щоб не відчувати себе самотнім;

ми  повинні були це зробити, але ми ніколи нічого тут не святкували.

Свинцева втома тягнеться, як сироп, з пагорбів,

вирубуючи всіх... як повзе по пам'ятникам...-

тільки я уникаю його влади, на даний момент здається імунітетом;

ще дві старенькі, що охороняють праву, майбутню могилу

лають мене, так сповнені гніву, сповнені заздрості й зневаги:

«Мертві в люті на вас!

оскільки ви витрачаєте свій дорогоцінний час!»

Тепер на килимі є обличчя, у стінах живуть люди;

Я чув, що мертві кличуть: «Смуток підстерігає попередні години

світанок!»

Ці моменти, як вони швидкоплинні, вони свідчать нам , що вони мовчазні свідки причини, що має пройти;

Я не можу не визнати, недбало ігноруючи кінцевість життя,

що я сповнений страху та занепокоєння... і так мученого сорому через це.

Що ж, усе, що я бачу, так, усі зображення розмиті,

важко вгадати майбутнє в недалекоглядному світі.

Як можна злегка ігнорувати цей простий недолік,

беручи до уваги жахливу сліпоту, з якою я народився.

Ми  повинні були це зробити, але ми ніколи нічого тут не святкували;

Я чую, що мертві кличуть: «Смуток підстерігає в найтемніші години…

...прямо перед світанком!»