Поднимай свой зад - Артём Лоик

Больше не плачу: как жить мне хреново,

От этого виллы не будет.

Я начинаю разбирать и складывать, по-новой,

Своей жизни кубик-рубик.

Вокруг все ноют, жалуются и во всю ревут,

Я называю этот вой: бесполезный крик мумией.

А я, иду по строчкам дней ребусами букв —

Пишу свою жизнь и красиво рифмую.

Жизнь не справедлива к талантам,

Жизнь не справедливая к голым.

Жизнь не справедлива, да ладно.

Жизнь — это мое поле боя.

Я не девка, чтоб глаза тереть от Неудач и пересиживать в слезах цунами.

Это шальное — наше XXI столетие,

Расцветет с нами или закончится нами.

Припев:

Я пишу стихи, но я не знаменит.

Поднимай свой зад, и хватит ныть!

Я не виноват, виноваты они.

Поднимай свой зад, и хватит ныть!

Сколько лет своих я вкалывал на них.

Поднимай свой зад, и хватит ныть!

Для чего диплом и сотни этих книг?

Поднимай свой зад, и хватит ныть!

Хвать ныть, умей стерпеть.

Молчи, когда паршиво.

Стиснув зубы — заскули, но ни слова — молчок.

Пусть пьянит тебя — терпи, будто губы пришили,

Не рви нити, нервы выдержат, кровь потечет.

Забурлит, кровь, закипит, загорятся глаза в раз.

Пусть ты — фрик для них, сейчас, но терпи и работай!

Хватит ныть, лелеять миг, надеяться на завтра,

И на завтра ты взорвешь, оставив их за бортом.

Выгнали с работы, девушка ушла за угол,

Денег ноль, сидишь один, ты, не богат, не знаменит.

Есть хорошая песня, в инете заGoogle*.

Поднимай свой зад, и хватит ныть!

Хватит ныть, когда болит, оставь это для слабых.

Пусть думают: нет настроения, а ты молчи.

Но не вздумай духом падать, выпей Да Хун Пао**.

Но не ври себе, о не успешных там мужчин.

Найди дело своей жизни, займись с головою,

Будь помешанным всецело, отдай каждый вздох.

При, как поезд!

На колени сомнения!

и волю —

Зажимай в кулак — и подбери им свои сопли.

И как бы не было плохо, я будто ребенок, помешан на том, что я делаю.

Вам, моя эпоха — налаживая на биты свои акапеллы.

Я, далеко не музыкант, не поэт и не вокалист,

Но потом пропитаны перлы мои — это мой храм, и небо и рок мой.

И мне, вот они — мои рифмы, итог моих

Ночей без сна на листья стойкие, листов пером стоптанных.

Мой стол — мой трон, Стопки книг, стоп, нету рифм.

Помешайся, как я на этом — и найдешь свой личный Рим.

И как бы не было плохо, я будто ребенок, помешан на том, что я делаю.

Вам, моя эпоха — налаживая на биты свои акапеллы.

Я, далеко не музыкант, не поэт и не вокалист,

Но потом пропитаны перлы мои — это мой храм, и небо и рок мой.

И мне, вот они — мои рифмы, итог моих

Ночей без сна на листья стойкие, листов пером стоптанных.

Мой стол — мой трон, Стопки книг, стоп, нету рифм.

Помешайся, как я на этом — и найдешь свой личный Рим.

Припев:

Я пишу стихи, но я не знаменит.

Поднимай свой зад, и хватит ныть!

Я не виноват, виноваты они.

Поднимай свой зад, и хватит ныть!

Сколько лет своих я вкалывал на них.

Поднимай свой зад, и хватит ныть!

Для чего диплом и сотни этих книг?

Поднимай свой зад, и хватит ныть!

Ноябрь, 2015.

Більше не плачу: як жити мені хреново,

Від цього вілли не буде.

Я починаю розбирати і складати, по-новій,

Свого життя кубик-рубик.

Навколо все ниють, скаржаться і всю ревуть,

Я називаю це виття: марний крик мумією.

А я, йду по рядках днів ребусами букв —

Пишу своє життя і гарно римую.

Життя не справедливе до талантів,

Життя не справедливе до голих.

Життя не справедливе, так добре.

Життя це моє поле бою.

Я не дівка, щоб очі терти від невдач і пересиджувати в сльозах цунамі.

Це шалене - наше XXI століття,

Розквітне з нами або закінчиться нами.

Приспів:

Я пишу вірші, але я не знаменитий.

Піднімай свій зад, і вистачить нити!

Я не винен, винні вони.

Піднімай свій зад, і вистачить нити!

Скільки років своїх я вкалував на них.

Піднімай свій зад, і вистачить нити!

Для чого диплом і сотні цих книг?

Піднімай свій зад, і вистачить нити!

Хвати нити, умій стерпіти.

Мовчи, коли паршиво.

Стиснувши зуби - заскули, але - слова - молчок.

Нехай п'янить тебе — терпи, ніби губи пришили,

Нерви нитки, нерви витримають, кров потече.

Завирує, кров, закипить, загоряться очі в раз.

Нехай ти — фрик для них, зараз, але терпи і працюй!

Досить нити, плекати мить, сподіватися на завтра,

І на завтра ти вибухнеш, залишивши їх за бортом.

Вигнали з роботи, дівчина пішла за кут,

Грошей нуль, сидиш один, ти, не багатий, не знаменуєш.

Є гарна пісня, в інеті за Google*.

Піднімай свій зад, і вистачить нити!

Досить скиглити, коли болить, залиши це для слабких.

Нехай думають: нема настрою, а ти мовчи.

Але не вздумай духом падати, випий Да Хун Пао**.

Але не бреши собі, про не успішних там чоловіків.

Знайди справу свого життя, займися з головою,

Будь схибленим повністю, віддай кожен подих.

При, як поїзд!

На коліна сумніви!

і волю —

Затискай в кулак — і підбери ним свої соплі.

І як би не було погано, я ніби дитина, схиблена на тому, що я роблю.

Вам, моя епоха — налагоджуючи на біти свої акапелли.

Я, далеко не музикант, не поет і не вокаліст,

Але потім просочені перли мої — це мій храм, і небо і рок мій.

І мені, ось вони — мої рими, підсумок моїх

Вночі без сну на листя стійкі, листів пером стоптаних.

Мій стіл - мій трон, Стопки книг, стоп, немає рим.

Збожеволій, як я на цьому — і найдеш свій особистий Рим.

І як би не було погано, я ніби дитина, схиблена на тому, що я роблю.

Вам, моя епоха — налагоджуючи на біти свої акапелли.

Я, далеко не музикант, не поет і не вокаліст,

Але потім просочені перли мої — це мій храм, і небо і рок мій.

І мені, ось вони — мої рими, підсумок моїх

Вночі без сну на листя стійкі, листів пером стоптаних.

Мій стіл - мій трон, Стопки книг, стоп, немає рим.

Збожеволій, як я на цьому — і найдеш свій особистий Рим.

Приспів:

Я пишу вірші, але я не знаменитий.

Піднімай свій зад, і вистачить нити!

Я не винен, винні вони.

Піднімай свій зад, і вистачить нити!

Скільки років своїх я вкалував на них.

Піднімай свій зад, і вистачить нити!

Для чого диплом і сотні цих книг?

Піднімай свій зад, і вистачить нити!

Листопад, 2015.