Спасибо - Артём Лоик

Сколько бы не бились, сколько бы не пели,

Но мечи и лбы искрились, только всё же не тупели

И пускай остыли, пускай крылья обгорели,

Но когда плевали в нас, тогда стояли на горе ли?

Вы, когда кричали и топтали наши песни, либо

Двигали плечами, да шептали, — «это липа»?

Но мы были выше, не достать нас голосами

Вот поэтому и были с опущенными глазами!

Сколько бы не плыли, сука, вопреки теченью

Всюду в самозаточении, точно не к пузатой черни

И указам знати… Эти знаки, псевдо перлы,

А прошли и пережили, перепили, перепели

Переели вашей грязи, но я вырву, ты не парься!

Поэтому на фото я всегда держу два пальца…

Сколько бы не ржали, пополняя собой толпы

Да, дошли до точки мы… но снова взяли книгу с полки!

Спасибо с запозданием, но на опережение!

Спасибо за признанье, спасибо за презрение!

Спасибо что вы были и спасибо, что убили

Спасибо за дороги из тропинок и извилин

К себе… спасибо робкое и гордое, как плюнуть

Спасибо за короткую войну длиною в юность!

Спасибо пополам сам разделю среди улыбок…

Спасибо, но не вам, а небесам, кричу: «спаси Бог!»

С запозданием, но на опережение!

За признанье, за презрение!

Спасибо что вы были и спасибо, что убили

Спасибо за дороги из тропинок и извилин

К себе… спасибо робкое и гордое, как плюнуть

Спасибо за короткую войну длиною в юность!

Спасибо пополам сам разделю среди улыбок…

Спасибо, но не вам, а небесам, кричу: «спаси Бог!»

Бог видимо знает чего хочет среди терний

Моё сердце, моя песня, ну, а значит терпим!

Значит продолжаем, все же в муках нас рожали

Не затем, чтобы сейчас свой меч дрожа пальцы разжали

Покуда светит месяц, — пополняется пехота,

Но все больше, сука, мельниц и все меньше Дон Кихотов

Покуда кухня, столик, а за душой слова лишь

Покуда песня стоит, хоть чего-то, а как свалишь

И поменяешь комнату на лучшую из лучших

Найдешь и вкрутишь лампочки, но потеряешь лучик

Найдешь светлее, потеплее, сменишь уголок

От ветра спрячешь в своем теле от метели уголек

Но, видно это не мое… куда приятней кострик!

И я плюю на все, как Поль сбежав ночью на остров,

А я если не вернусь, точно не по вине богемы

Брат, не по вине хулы толпы, а по вине Гогена!

Скільки б не билися, скільки б не співали,

Але мечі і лоби іскрилися, тільки все не тупіли

І нехай охолонули, нехай крила обгоріли,

Але коли плювали в нас, тоді стояли на горі?

Ви, коли кричали і топтали наші пісні, або

Рухали плечима, та шепотіли, — це липа?

Але ми були вище, не дістати нас голосами

Ось тому і були з опущеними очима!

Скільки би не пливли, сука, всупереч течією

Усюди в самозв'язуванні, точно не до пузатого черні

І указам знаті… Ці знаки, псевдо перли,

А пройшли та пережили, перепили, переспівали

Переїли вашого бруду, але я вирву, ти не парься!

Тому на фото я завжди тримаю два пальці…

Скільки би не ржали, поповнюючи собою натовпу

Так, дійшли до точки ми... але знову взяли книгу з полки!

Спасибі із запізненням, але на випередження!

Дякую за визнання, дякую за презир!

Спасибі що ви були і дякую, що вбили

Дякую за дороги з стежок і звилін

До себе… спасибі боязке і горде, як плюнути

Дякую за коротку війну довжиною в юність!

Дякую навпіл сам розділю серед посмішок.

Спасибі, але не вам, а небесам, кричу: «Врятуй Бог!»

Із запізненням, але на випередження!

За визнання, за презирство!

Спасибі що ви були і дякую, що вбили

Дякую за дороги з стежок і звилін

До себе… спасибі боязке і горде, як плюнути

Дякую за коротку війну довжиною в юність!

Дякую навпіл сам розділю серед посмішок.

Спасибі, але не вам, а небесам, кричу: «Врятуй Бог!»

Бог мабуть знає чого хоче серед теренів

Моє серце, моя пісня, ну, а значить терпимо!

Значить продовжуємо, все же в муках нас народжували

Не потім, щоб зараз свій меч тремтячи пальці розтиснули

Поки світить місяць,— поповнюється піхота,

Але все більше, сука, млинів і все менше Дон Кіхотов

Поки кухня, столик, а за душею слова лише

Поки пісня стоїть, хоч чогось, а як звалиш

І поміняєш кімнату на кращу з кращих

Знайдеш і вкрутиш лампочки, але втратиш промінчик

Знайдеш світліше, тепліше, зміниш куточок

Від вітру сховаєш у своєму тілі від завірюхи куточок

Але, видно це не моє… куди приємніше багаття!

І я плюю на все, як Поль втікши вночі на острів,

А я якщо не вернуся, точно не по вині богеми

Брате, не з провини хули натовпу, а з провини Гогена!