Мотылек - Артём Лоик

Помню место, помню бабушки село,

где я завязываю детство в узелок,

где я расхаживаю грязный, как пират,

где я затягиваю узел, чтоб порвать.

Помню вокзал и помню нужный поворот

и пацаны собрались у моих ворот,

и я под рамой выезжаю без седла,

и уезжаю… уезжаю без следа.

Я помню поле, помню неуклюжий холм,

где я ищу сухие ветки будто Холмс,

а верный Ватсон разжигает наш огонь,

и мы бросаем ветки и кричим, — ого!

А после я увижу мотылька мельком

и поднимусь и побегу за мотыльком,

и с дикой радостью поймаю налегке,

и не пойму, что раздавил его в руке.

А мотылек летел,

наверное к реке

и вовсе не хотел,

закончиться в руке.

А мотылек порхал

красиво и легко,

но хлопнула рука

и хрустнуло крыло.

Я помню место, помню свой вчерашний день,

где я завязываю со стихами, где

назавтра снова, как обычно развяжусь

и выпью слово, его рифмой закушу.

Помню дела, помню обязанности, но

я снова буду тарабанить за стеной,

зная, что в общем-то стены нет и следа,

что я создал ее в себе и для себя.

Но мне плевать, как и на вечный местный хор,

мне нужно только отыскать проклятый холм!

И развести, как говорится, свой огонь,

и полететь, и стать счастливым мотыльком!

Но не получится, всем силам вопреки,

нет ни огня того, меня того, руки…

Я осознал в особый день своей строкой,

что это я раздавлен был своей рукой.

А мотылек летел,

наверное к реке

и вовсе не хотел,

закончиться в руке.

А мотылек порхал

красиво и легко,

но хлопнула рука

и хрустнуло крыло.

Пам'ятаю місце, пам'ятаю бабусі село,

де я зав'язую дитинство в вузлик,

де я ходжу брудний, як пірат,

де я затягую вузол, щоби порвати.

Пам'ятаю вокзал та пам'ятаю потрібний поворот

і пацани зібралися біля моїх воріт,

і я під рамою виїжджаю без сідла,

і їду… їду без сліду.

Я пам'ятаю поле, пам'ятаю незграбний пагорб,

де я шукаю сухі гілки ніби Холмс,

а вірний Ватсон розпалює наш вогонь,

і ми кидаємо гілки і кричимо, ого!

А після я побачу метелика мельком

і піднімусь і побіжу за метеликом,

і з дикою радістю спіймаю без нічого,

і не зрозумію, що розчавив його в руці.

А метелик летів,

мабуть до річки

і зовсім не хотів,

закінчитися у руці.

А метелик пурхав

красиво та легко,

але грюкнула рука

і хруснуло крило.

Я пам'ятаю місце, пам'ятаю свій вчорашній день,

де я зав'язую з віршами, де

назавтра знову, як звичайно розв'яжусь

і вип'ю слово, його римою закушу.

Пам'ятаю справи, пам'ятаю обов'язки, але

я знову буду тарабанити за стіною,

знаючи, що загалом стіни немає і сліду,

що я створив її в собі та для себе.

Але мені начхати, як і на вічний місцевий хор,

мені потрібно тільки знайти клятий пагорб!

І розвести, як кажуть, свій вогонь,

і полетіти, і стати щасливим метеликом!

Але не вийде, всім силам всупереч,

немає ні вогню того, мене того, руки...

Я усвідомив у особливий день своїм рядком,

що це я був роздавлений своєю рукою.

А метелик летів,

мабуть до річки

і зовсім не хотів,

закінчитися у руці.

А метелик пурхав

красиво та легко,

але грюкнула рука

і хруснуло крило.