Родня - Александр Новиков

Сосед — Антоныч жил пока, собой не донимал.

Под солнцем место — девять метров в коммуналке.

Костыль под левую с утра, в пальто — и похромал.

Соседи звали за глаза: «зипун на палке».

А к ночи тихо — щелк замком,

Пахнёт в прихожей табаком,

Вздохнет на панцирной — и в храп

До самого утра.

Где ногу потерял старик — бог весть.

Бог весть еще какие раны есть.

И воевал — не воевал,

Никто вопрос не задавал.

Так жил и обрастал смешно щетиной и быльем.

По мелочам ко мне, бывало, обращался:

— Такое дело, Александр, ссуди до пенсии рублем,

Через неделю ворочу, как обещался.

Он мог рублей не возвращать —

Я был готов ему прощать.

Он бедно жил, он много пил,

И я б не то ему простил.

Родных его никто не знал и не узнал бы впредь.

Полсотни пенсии — вот все, что слала почта.

Он до последней не дожил три дня, и вышло умереть.

Соседи видели из скважины замочной.

И вот на кухне у кастрюль,

Где чистят лук, где парят тюль,

Где только знали, что бранить,

Собранье: как похоронить?

Куда весь скарп его девать, куда?

Кто завтра въедет проживать?

(беда!)

И есть ли кто-то из родни?

-

Вот и хоронят пусть они!

Так день прошел и — вот те на!

— вприпрыг и семеня,

Бочком в прихожую, прикашливая скорбно,

По одному, по два, по три, как с неба грянула родня,

Так ненавязчиво и по-собачьи сворно.

И здесь же (не из хвастовства!)

Склоняли степени родства,

Сыскался даже брат родной

С сынком и с прежнею женой.

Составлен перечень, где скарб наперечет.

(А то, не дай бог, что к соседям утечет!)

И по согласию сторон:

Дележка — после похорон.

А через день еще старик в последний слег приют,

Вороны справили поминки сиплым карком.

На стены новые жильцы известку с дихлофосом льют

И сокрушаются: «Ах, как полы зашаркал!..»

На дверь — табличка, новый шрифт,

Последний стул запихан в лифт,

Родным гора как будто с плеч,

Острят над поводом для встреч.

Машина «Мебель» у подъезда тарахтит,

А женка брату: «Мебелишка-то не ахти…»

Галдит-гадает детвора:

— Кто переехал со двора?

Сусід — Антонич жив поки що, собою не доймав.

Під сонцем місце — дев'ять метрів у комуналці.

Милиця під ліву з ранку, в пальто і похромав.

Сусіди звали за очі: «зіпун на палиці».

А к ночі тихо — клац замком,

Пахне в передпокою тютюном,

Зітхне на панцирній — і в хропіння

До самого ранку.

Де ногу втратив старий — бозна.

Бог знає ще які рани є.

І воював — не воював,

Ніхто питання не ставив.

Так жив і обростав смішно щетиною та бильцем.

По дрібницях до мене, бувало, звертався:

— Така справа, Олександре, позич до пенсії карбованцем,

Через тиждень повертаю, як обіцявся.

Він міг рублів не повертати —

Я був готовий йому прощати.

Він бідно жив, він багато пив,

І я не тобі пробачив.

Рідних його ніхто не знав і не дізнався б надалі.

Півсотні пенсії— ось усе, що надсилала пошта.

Він до останньої не дожив три дні, і вийшло померти.

Сусіди бачили зі свердловини замкової.

І ось на кухні у каструль,

Де чистять цибулю, де парять тюль,

Де тільки знали, що лаяти,

Зібрання: як поховати?

Куди весь скарп його подіти, куди?

Хто завтра заїде проживати?

(біда!)

І чи є хтось із рідні?

-

От і хають хай вони!

Так день минув і — ось ті на!

—пристриб і насіння,

Бочком у передпокій, прикашлівая скорботно,

По одному, по два, по три, як з неба гримнула рідня,

Так ненав'язливо і по-собачому.

І тут(не з хвастовства!)

Схиляли ступеня спорідненості,

Знайшовся навіть брат рідний

Із синком і з колишньою дружиною.

Складено список, де скарб напереліч.

(А то, не дай бог, що до сусідів втече!)

І за згодою сторін:

Деління — після похорону.

А через день ще старий в останній зліг притулок,

Ворони справили поминки сиплею каркою.

На стіни нові мешканці вапну з дихлофосом ллють

І журяться: «Ах, як підлога зашаркав!..»

На двері — табличка, новий шрифт,

Останній стілець запиханий у ліфт,

Рідним гора ніби з плеч,

Загострять над приводом для зустрічей.

Машина «Меблі» біля під'їзду тарахтит,

А дружина братові: «Меблі-то не хті…»

Галдит-ворожить дітлахи:

— Хто переїхав зі двору?