Гостиничная история - Александр Новиков

Я прилетел сюда зачем-то на ночь глядя

И смертным боем бьюсь в гостиничную дверь,

Но как повымерли за стойкой эти… тёти,

Конечно дрыхнут, и куда же я теперь?

Я бьюсь сильней, но это слабо помогает,

Скажите, граждане, куда же я попал?

Я поражен, с меня никто не вымогает,

А я бы дал, клянусь здоровьем, я бы дал!

Я здесь стою один, как тень на полустанке,

Закутанный в халат, на лавке спит узбек.

Эй, кто-нибудь, прошу, откликнитесь, гражданки,

Последний раз прошу, пустите на ночлег!

Откройте дверь, я очумел от перелётов,

Во всех портах обледененье полосы.

Вы что, обляденели, эй вы, кто там?

Давно за полночь пробили часы!

Закрыто крепко всё на крючья и засовы,

Я начинаю стоя сладко засыпать.

Последний шанс иссяк, остались только вдовы,

Они меня поймут, но где их раскопать?

Я чем-то стал похож на волка-одиночку,

Болит, как раньше с перепою голова,

Я мог бы подарить вдове такую ночку,

Ну, где же ты, моя весёлая вдова?!

По улице иду, заглядываю в окна,

Вдруг женский голос тихо просит закурить.

Я всем своим нутром, до самых пяток ёкнул,

И с перепугу сердце вдруг начало шалить.

Косметикой в меня пахнуло дуновенье,

Как свежий ветер в растворённое окно,

Уж если есть на свете чудное мгновенье,

Я сразу понял: это именно оно!

Пока свечой горела спичка, мы молчали,

Когда ж её огонь беспомощно погас,

Я ей сказал, что в ней души уже не чаю,

И эта ночь, увы, свела навеки нас!

Она мне отвечала что-то в том же стиле

И прошептала тихо, сев на чемодан —

В гостиницу меня сегодня не пустили.

И вот теперь согласна, хоть куда!

Я прикусил язык совместно с сигаретой

И тоже, сев на свой раздувшийся портфель,

Доверчиво вещал — Скажу вам по секрету,

Я пять минут назад стучался в ту же дверь!

Мы хохотали заразительно и звонко

И подавали нежелательный пример.

Она была вполне приличная девчонка,

А я ещё вполне приличный кавалер.

Кварталы и дворы стихали и пустели,

И город вскоре обессилевший затих.

Как не хватало нам всего одной постели,

Всего одной, но только на двоих…

Как жаль.

Я прилетів сюди навіщось на ніч дивлячись

І смертним боєм б'юся в готельні двері,

Але як повимерли за стійкою ці... тітки,

Звичайно дрихнуть, і куди ж я тепер?

Я б'юся сильніше, але це слабо допомагає,

Скажіть, громадяни, куди я потрапив?

Я вражений, з мене ніхто не вимагає,

А я би дав, присягаюся здоров'ям, я би дав!

Я тут стою один, як тінь на півстанку,

Закутаний у халат, на лавці спить узбек.

Гей, хтось, прошу, відгукніться, громадянки,

Востаннє прошу, пустіть на ночівлю!

Відчиніть двері, я очумів від перельотів,

У всіх портах зледеніння смуги.

Ви, що, зледенілі, ей ви, хто там?

Давно за півночі пробили годинник!

Закрито міцно все на гачки та засуви,

Я починаю стоячи солодко засипати.

Останній шанс вичерпався, залишилися тільки вдови,

Вони мене зрозуміють, але де їх розкопати?

Я чимось став схожим на вовка-одиначку,

Болить, як раніше з перепою голова,

Я міг би подарувати вдові таку нічку,

Ну, де ти, моя весела вдова?!

По вулиці йду, заглядаю у вікна,

Раптом жіночий голос тихо просить закурити.

Я всім своїм нутром, до самих п'ят ікнув,

І з переляку серце раптом почало пустувати.

Косметикою в мене пахнув подих,

Як свіжий вітер у розчинене вікно,

Вже є на світі чудова мить,

Я відразу зрозумів: це саме воно!

Поки свічкою горів сірник, ми мовчали,

Коли ж її вогонь безпорадно згас,

Я їй сказав, що в ній душі вже не чаю,

І ця ніч, на жаль, звела навіки нас!

Вона мені відповідала щось у тому ж стилі

І прошептала тихо, сівши на валізу —

У готель мене сьогодні не пустили.

І ось тепер згодна, хоч куди!

Я прикусив мову спільно з сигаретою

І теж, сівши на свій портфель, що роздувся,

Довірливо говорив — Скажу вам за секретом,

Я п'ять хвилин тому стукав у ті двері!

Ми реготали заразливо і дзвінко

І подавали небажаний приклад.

Вона була цілком пристойна дівчина,

А я ще цілком пристойний кавалер.

Квартали і двори стихали і пустіли,

І місто незабаром знесилилий затих.

Як не вистачало нам лише одного ліжка,

Усього однієї, але тільки на двох…

Як шкода.