Помнишь, девочка?.. - Александр Новиков

Помнишь, девочка, гуляли мы в саду,

Я бессовестно нарвал букет из роз.

Дай бог памяти, в каком это году,

Я не чувствовал ладонями заноз.

Надрывались от погони сторожа,

И собаки не жалели в беге сил.

Я бежал, твоим букетом дорожа,

И, запутавшись, в заборах колесил.

Кровь хлестала из разодранной щеки,

А рубаха развалилась пополам.

Оставались чудом целы лепестки,

А штаны ползли бессовестно по швам.

Ты сидела на скамейке далеко

И считала в мыслях медленно до ста,

Я ж заборы перемахивал легко,

И версту сменяла новая верста.

Убежал я.

И собак перехитрил,

Завершая полуночный марафон.

А потом опять бежал, что было сил,

За тобой по темной улице вдогон.

Хохотали до упаду фонари.

Я в окно твое погасшее глазел.

Комары в меня вонзали волдыри,

А букет в руках бессовестно редел.

Мы столкнулись – видно, есть на свете бог.

И шарахнулись, как серые коты.

Помнишь, девочка, я веник приволок?

Это были твои первые цветы.

Я неважный вид имел как кавалер,

И язык во рту ворочался немой.

Надрывался в упоенье каждый нерв,

Но пора уже, пора было домой.

Но домой мы не добрались – вот беда,

Дружно рваную рубаху обвиня.

Затуманила рассудок резеда,

И букет ей вторил, запахом пьяня.

А потом качалась ночь на каблуках,

И кувшинки глупо путались в пруду.

Помнишь, девочка, занозы на руках?

Дай бог памяти, в каком это году...

Пам'ятаєш, дівчинко, гуляли ми в саду,

Я безсовісно нарвав букет із троянд.

Дай бог пам'яті, у якому це році,

Я не відчував долонями скалку.

Надривалися від погоні сторожа,

І собаки не шкодували у бігу сил.

Я біг, твоїм букетом дорога,

І, заплутавшись, у парканах колесив.

Кров витріщалася з роздертої щоки,

А сорочка розвалилася навпіл.

Залишалися дивом цілі пелюстки,

А штани повзли по швах.

Ти сиділа на лавці далеко

І вважала у думках повільно до ста,

Я ж паркани перемахував легко,

І версту змінювала нова верста.

Втік я.

І собак перехитрив,

Завершуючи північний марафон.

А потім знову біг, що було сил,

За тобою по темній вулиці вздогін.

Реготали до упаду ліхтарі.

Я у вікно твоє згасло дивився.

Комарі в мене встромляли пухирі,

А букет у руках безсовісно рідшав.

Ми зіткнулися – мабуть, є на світі бог.

І кинулися, як сірі коти.

Пам'ятаєш, дівчинко, я віник приволок?

То були твої перші квіти.

Я поганий вигляд мав як кавалер,

І язик у роті повертався німий.

Надривався у захваті кожен нерв,

Але час уже, час був додому.

Але додому ми не дісталися – ось біда,

Дружно рвану сорочку звинувачення.

Затуманила розум резеда,

І букет їй вторив, запахом п'яний.

А потім хиталася ніч на підборах,

І латаття безглуздо плуталися в ставку.

Пам'ятаєш, дівчинко, скалки на руках?

Дай бог пам'яті, в якому році...