По улице жмуром несут Абрама... (Похороны Абрама) - Александр Новиков

По улице жмуром несут Абрама,

В тоске идет за ящиком семья,

Вдова кричит сильней чем пилорама,

И нет при нем ни денег, ни «рыжья».

Тоскливо покидая синагогу,

Завернутый в большую простыню,

Абрам лежит в сатин на босу ногу,

Руками налегая на мотню.

Его котлы уже примерил шурин,

И стрелки переводит втихаря,

А на людях божится, что в натуре

Не видел красивей богатыря.

Уже с утра в духах утюжат лепень,

Который был покойному пошит…

Евонный брат в Москве имеет степень,

Но не имеет надлежащий вид.

Пока процессия шагает,

На хате делится шмотье

И душу лабухи вынают,

И пьет халяву шнаранье.

На третий гвоздь, пока вдова рыдала

И швыркала заморский кокаин,

Назрела предпосылка для скандала —

Покойный подал голос из руин.

Состроилась, как есть немая сцена,

Со страху Хаим челюсть проглотил,

Сподобился лицом в олигофрена

И мочевой пузырь ослобонил.

В момент исчезло множество скорбящих,

Вдове вдруг стало сразу не смешно.

Она кричала: «Господа, забейте ящик,

За все уже уплачено давно!»

И сразу на совковые лопаты

Возник всеобщий спрос и дефицит.

Кидали землю, будто три зарплаты

За этот труд на каждого висит.

Идут шикарные поминки.

Родные мечут колбасу.

Покойный ежится в простынке

Перед дверями в Страшный суд.

По вулиці жмуром несуть Абрама,

У тузі йде за ящиком сім'я,

Вдова кричить сильніше, ніж пілорама,

І немає при ньому ні грошей, ні «руда».

Сумно залишаючи синагогу,

Загорнутий у велике простирадло,

Абрам лежить в сатин на босу ногу,

Руками налягаючи на мотню.

Його котли вже приміряв шурин,

І стрілки перекладає нишком,

А на людях божиться, що в натурі

Не бачив гарнішого богатиря.

Вже з ранку в духах прасують ліпінь,

Котрий був покійному пошитий…

Євонний брат у Москві має ступінь,

Але не має належний вигляд.

Поки процесія крокує,

На хаті ділиться шмотьє

І душу лабухи винають,

І п'є халяву шнаріння.

На третій цвях, поки вдова плакала

І шпурнула заморський кокаїн,

Назріла передумова для скандалу —

Покійний подав голос із руїн.

Сформувалася, як є німа сцена,

З страху Хаїм щелепу проковтнув,

Сподобився обличчям у олігофрені

І сечовий міхур ослобонив.

В момент зникло безліч скорботних,

Вдові раптом стало одразу не смішно.

Вона кричала: «Пане, забіть ящик,

За все вже сплачено давно!»

І відразу на совкові лопати

Виник загальний попит і дефіцит.

Кидали землю, ніби три зарплати

За цю працю на кожного висить.

Ідуть шикарні поминки.

Рідні мріють про ковбасу.

Покійний щулиться в простирадлі

Перед дверима в Страшний суд.