Наваждение - Александр Новиков

Она уходила рано,

Ей бусами были дни.

Она прикасалась к ранам

И заживали они.

Летала мечтой под купол,

Где разум всегда вдали,

Где ласковый вечер щупал

Ее через руки мои.

Дышала табачным тленьем,

Глазела луна в окне,

Считал ее наважденьем,

Что с неба послали мне.

И в ней полыхала топка

Из тысяч больших огнив.

В глаза целовала робко,

И слезы сушились в них.

А звезды, белее мела,

Неслись в хороводы дней,

Сама она петь не умела,

Но все подпевало ей.

И снадобьем той истомы –

Где было всего больней –

Мне правила переломы

И свихи души моей.

И с каждой победой новой

Летела меня целовать.

И было душе – пленово.

И было на все плевать –

Сражаться вслепую с тенью,

Иль небо искать на дне,

Мне с ласковым наважденьем,

Что выпало только мне.

Вона йшла рано,

Їй бусами були дні.

Вона торкалася ран

І гоилися вони.

Літала мрією під купол,

Де розум завжди вдалині,

Де лагідний вечір мацав

Її через мої руки.

Дихала тютюновим тлінням,

Глазів місяць у вікні,

Вважав її наваженням,

Що з неба послали мені.

І в ній палахкотіла топка

Із тисяч великих огнів.

В очі цілувала несміливо,

І сльози сушились у них.

А зірки, біліший крейди,

Неслися в хороводи днів,

Сама вона співати не вміла,

Але все підспівувало їй.

І зіллям тієї знемоги –

Де було всього хворіше –

Мені правила переломи

І свихи моєї душі.

І з кожною перемогою новою

Летіла мене цілувати.

І було душі – пленове.

І було на все начхати –

Битися наосліп з тінню,

Чи небо шукати на дні,

Мені з лагідною наваждю,

Що випало лише мені.