Годы молодые с забубенной славой... - Александр Новиков

Годы молодые с забубенной славой,

Отравил я сам вас горькою отравой.

Я не знаю: мой конец близок ли, далёк ли,

Были синие глаза, да теперь поблёкли.

Где ты, радость?

Темь и жуть, грустно и обидно.

В поле, что ли?

В кабаке?

Ничего не видно.

Руки вытяну — и вот слушаю на ощупь:

Едем… кони… сани… снег… проезжаем рощу.

«Эй, ямщик, неси вовсю!

Чай, рождён не слабым!

Душу вытрясти не жаль по таким ухабам».

А ямщик в ответ одно: «По такой метели

Очень страшно, чтоб в пути лошади вспотели».

«Ты, ямщик, я вижу, трус.

Это не с руки нам!»

Взял я кнут и ну стегать по лошажьим спинам.

Бью, а кони, как метель, снег разносят в хлопья.

Вдруг толчок… и из саней прямо на сугроб я.

Встал и вижу: что за чёрт — вместо бойкой тройки…

Забинтованный лежу на больничной койке.

И за место лошадей по дороге тряской

Бью я жёсткую кровать мокрою повязкой.

На лице часов в усы закрутились стрелки.

Наклонились надо мной сонные сиделки.

Наклонились и хрипят: «Эх ты, златоглавый,

Отравил ты сам себя горькою отравой.

Мы не знаем, твой конец близок ли, далёк ли, —

Синие твои глаза в кабаках промокли".

Роки молоді із забутою славою,

Отруїв я сам вас гіркою отрутою.

Я не знаю: мій кінець близький, чи далеко,

Були сині очі, та тепер поблякли.

Де ти, радість?

Темрява і жах, сумно і прикро.

У поле, що?

У кабаку?

Нічого не видно.

Руки витягну — і ось слухаю на дотик:

Їдемо… коні… сани… сніг… проїжджаємо гай.

«Гей, ямщик, неси на повну силу!

Чай, народжений не слабким!

Душу витрусити не жаль за такими вибоїнами».

А ямник у відповідь одне: «По такий хуртовини

Дуже страшно, щоб у дорозі коні спітніли».

«Ти, ямщик, я бачу, боягуз.

Це не с руки нам!»

Взяв я кнут і ну стегнати по лошачих спинах.

Б'ю, а коні, як хуртовина, сніг розносять у пластівці.

Раптом поштовх… і з саней прямо на кучугуру.

Встав і бачу: що за чорт— замість жвавої трійки...

Забинтований лежу на лікарняному ліжку.

І за місце коней по дорозі трясіння

Б'ю я жорстке ліжко мокрою пов'язкою.

На лиці годин у вуса закрутилися стрілки.

Нахилилися наді мною сонні доглядальниці.

Нахилилися і хриплять: «Ех ти, золотоголовий,

Отруїв ти сам себе гіркою отрутою.

Ми не знаємо, твій кінець близький лі, далекі ли, —

Сині твої очі в кабаках промокли».