Белый пароходик - Александр Новиков

Мы с ней так ждали белый пароходик,

Что режет море вдоль и поперек,

И он уже был к пирсу на подходе,

Когда подали черный «воронок».

Он дал гудок загадочный и зычный,

Поспешностью мне душу беленя,

И капитан с кокардой неприличной

Повез на север с ветерком меня.

А океану-морю

Легко и все равно:

Я паруса отспорю

Или пойду на дно.

А дальше под гитару и голяшку

Сбивал я годовщины-каблуки.

Мне выдали по статусу «тельняшку» —

Да больно уж полоски широки.

Положено по описи.

Все точно.

Носи, мол, на здоровье — все твое.

И только вот не выдали на почте

Письмишко просоленое ее.

А океану-морю

Легко и все равно:

Я паруса отспорю

Или пойду на дно.

Хрустел я от досады кулаками.

Заламывалась шапка набекрень.

Друг друга называли земляками —

Из разных городов и деревень.

Внушал себе до тошноты, до слез я,

Что матом поминать судьбу грешно.

И ждал письма.

Но почтальон не нес мне.

А я все ждал и думал — не дошло.

А океану-морю

Легко и все равно:

Я паруса отспорю

Или пойду на дно.

Вгонял в себя узоры черной тушью,

Закалывая все, чем дорожил.

И лишь сильней любил одну и ту ж я,

И, видимо, поэтому дожил.

И в час, когда терпенье на исходе,

Когда толпа бессонниц валит с ног,

Пришло письмишко — белый пароходик,

Что завтра в аккурат закончен срок.

Ми з нею так чекали білий пароплав,

Що ріже море вздовж і поперек,

І он вже був до пірсу на підході,

Коли подали чорний «воронок».

Він дав гудок загадковий і звичний,

Поспішністю мені душу біленя,

І капітан з кокардою непристойною

Повіз на Північ з вітерцем мене.

А океану-морю

Легко і все одно:

Я паруса відперечу

Або піду на дно.

А далі під гітару і голяшку

Збивав я річниці-каблуки.

Мені видали за статусом «тільняшку» —

Так боляче вже смужки широкі.

Покладено за описом.

Все точно.

Носи, мовляв, на здоров'ї все твоє.

І тільки ось не видали на пошті

Листко просолене її.

А океану-морю

Легко і все одно:

Я паруса відперечу

Або піду на дно.

Хрумтів я від досади кулаками.

Заламувалась шапка набік.

Один одного називали земляками —

З різних міст і села.

Вселяв собі до нудоти, до сліз я,

Що матом поминати долю грішно.

І чекав листа.

Але поштар не ніс мені.

А я все чекав і думав — не дійшло.

А океану-морю

Легко і все одно:

Я паруса відперечу

Або піду на дно.

Вганяв у себе візерунки чорною тушшю,

Заколюючи все, чим дорожив.

І лиш сильніше любив одну і ту ж я,

І, мабуть, тому дожив.

І в годину, коли терпіння на виході,

Коли натовп безсоння валить з ніг,

Прийшов лист — білий пароплав,

Що завтра в якраз закінчено термін.