Споры - Александр Градский

Каждый прав и каждый виноват.

Все полны обидным снисхожденьем

И, мешая истину с глумленьем,

До конца обидеться спешат.

Эти споры — споры без исхода,

С правдой, с тьмой, с людьми, с самим собой,

Изнуряют тщетною борьбой

И пугают нищенством прихода.

По домам бессильно разбредаясь,

Мы нашли ли собственный ответ?

Что ж слепые наши «да"и «нет»

Разбрелись, убого спотыкаясь?

Или мысли наши — жернова?

Или спор — особое искусство,

Чтоб, калеча мысль и теша чувство,

Без конца низать случайные слова?

Если б были мы немного проще,

Если б мы учились понимать,

Мы могли бы в жизни не блуждать,

Словно дети в незнакомой роще.

Вновь забытый образ вырастает:

Притаилась Истина в углу,

И с тоской глядит в пустую мглу,

И лицо руками закрывает…

Кожен правий і кожен винен.

Всі сповнені образливої ​​полегкості

І, заважаючи істину з глумленням,

До кінця образитися поспішають.

Ці суперечки - суперечки без результату,

З правдою, з темрявою, з людьми, з самим собою,

Виснажують марною боротьбою

І лякають жебраком приходу.

По будинках безсило розбредаючись,

Ми знайшли чи власну відповідь?

Що сліпі наші «так» і «ні»

Розбрелись, убого спотикаючись?

Чи думки наші— жорна?

Або суперечка — особливе мистецтво,

Щоб, калічачи думку і тіша почуття,

Без кінця низати випадкові слова?

Якщо б були ми трохи простіше,

Якщо б ми вчилися розуміти,

Ми могли б у житті не блукати,

Немов діти в незнайомому гаю.

Знов забутий образ зростає:

Причаїлася Істина в кутку,

І з тугою дивиться в порожню імлу,

І обличчя руками закриває…