Мария… - Александр Градский

Мария!

Мария!

Мария!

Пусти, Мария!

Я не могу на улицах!

Не хочешь!

Ждешь,

Как щеки провалятся ямкою,

Попробованный всеми,

пресный,

Я приду

И беззубо прошамкаю,

Что сегодня я

«Удивительно честный».

Мария,

Видишь — я уже начал сутулится.

Дождь обрыдал тротуары,

Лужами сжатый жулик,

Мокрый, лижет улиц забитый булыжником труп,

А на седых ресницах —

Да!

-

На ресницах морозных сосулек

Слезы из глаз —

Да!

-

Из опущенных глаз водосточных труб.

Всех пешеходов морда дождя обсосала,

А в экипажах лощился за жирным атлетом атлет:

Лопались люди,

Проевшись насквозь,

И сочилось сквозь трещины сало,

Мутной рекой с экипажей стекало

Вместе с иссосаной булкой

Жевотина старых котлет.

О, Мария!

Мария!

О Мария!

Мария!

Имя твое я боюсь забыть,

Как поэт боится забыть

Какое-то

В муках ночей рожденное слово,

Величием равное богу.

Мария!

Тело твое

Я буду беречь и любить,

Как содат,

Обрубленный войною,

Ненужный,

Ничей,

Бережет свою единственную ногу.

Мария —

Не хочешь!

Не хочешь!

Ха!

Значит — опять

Темно и понуро

Сердце возьму,

Слезами окапав,

Нести,

Как собака,

Которая в конуру

Несет

Перееханную поездом лапу.

Кровью сердца дорогу радую,

Липнет цветами у пыли кителя.

Тысячу раз опляшет Иродиадою

Солнце Землю —

Голову Крестителя.

Мария!

Мария!

Мария!

Мария… Тата… Вероника… Лиля…

Маріє!

Маріє!

Маріє!

Пусти, Маріє!

Я не можу на вулицях!

Не хочеш!

Чекаєш,

Як щоки проваляться ямкою,

Спробований усіма,

прісний,

Я прийду

І беззубо прошамкаю,

Що сьогодні я

«Напрочуд чесний».

Марія,

Бачиш — я вже почав сутулитися.

Дощ обридав тротуари,

Лужами стиснутий шахрай,

Мокрий, лиже вулиць забитий бруківкою труп,

А на сивих віях —

Так!

-

На віях морозних бурульок

Сльози з очей—

Так!

-

З опущених очей водостічних труб.

Всіх пішоходів морда дощу обсмоктала,

А в екіпажах лащився за жирним атлетом атлет:

Лопалися люди,

Проївшись наскрізь,

І сочилося крізь тріщини сало,

Мутною річкою з екіпажів стікало

Разом з ісосаною булкою

Жовотина старі котлети.

О, Маріє!

Маріє!

О Марія!

Маріє!

Ім'я твоє я боюся забути,

Як поет боїться забути

Якийсь

У муках ночей народжене слово,

Величністю дорівнює богу.

Маріє!

Тіло твоє

Я буду берегти і любити,

Як содат,

Обрубаний війною,

Непотрібний,

Нічого,

Береже свою єдину ногу.

Марія —

Не хочеш!

Не хочеш!

Ха!

Значить — знову

Темно і понуро

Серце візьму,

Сльозами обкопавши,

Нести,

Як собака,

Яка в конуру

Несе

Переїхав поїздом лапу.

Кров'ю серця дорогу радую,

Липне квітами біля пилу кітеля.

Тисячу разів опляше Іродіадою

Сонце Землю —

Голову Хрестителя.

Маріє!

Маріє!

Маріє!

Марія… Тата… Вероніка… Ліля…