Люби лишь то, что редкостно и мнимо… - Александр Градский

Люби лишь то, что редкостно и мнимо,

Что крадется окраинами сна,

Что злит глупцов, что смердами казнимо,

Как родине, будь вымыслу верна.

Как звать тебя?

Ты полу-Мнемозина,

Полумерцанье в имени твоем,

И странно мне по сумраку Берлина

С полувиденьем странствовать вдвоем.

Наш час настал.

Собаки и калеки

Одни не спят.

Ночь летняя легка.

Автомобиль проехавший навеки

Последнего увез ростовщика.

Близ фонаря, с оттенком маскарада,

Лист жилками зелеными сквозит.

У тех ворот — кривая тень Багдада,

А та звезда над Пулковым висит.

За пустырем, как персик, небо тает:

Вода в огнях, Венеция сквозит, —

А улица кончается в Китае,

А та звезда над Волгою висит.

Но вот скамья под липой освещенной…

Ты оживаешь в судорогах слез:

Я вижу взор, сей жизнью изумленный,

И бледное сияние волос.

Есть у меня сравненье на примете

Для губ твоих, когда целуешь ты:

Нагорный снег, мерцающий в Тибете,

Горячий ключ и в инее цветы.

Ночные наши бедные владенья,

Забор, фонарь, асфальтовую гладь

Поставим на туза воображенья,

Чтоб целый мир у ночи отыграть.

Не облака, а горные отроги,

Костер в лесу, не лампа у окна.

О, поклянись, что до конца дороги

Ты будешь только вымыслу верна.

О, поклянись, что веришь в небылицу,

Что будешь только вымыслу верна,

Что не запрешь души своей в темницу,

Не скажешь, руку протянув: стена…

Люби лише те, що рідко і, мабуть,

Що крадеться околицями сну,

Що злить дурнів, що смердами стратимо,

Як батьківщині, будь вигадки вірна.

Як звати тебе?

Ти напів-Мнемозина,

Півтем'я в твоєму імені,

І дивно мені по темряві Берліна

З напівбаченням мандрувати вдвох.

Наша година настала.

Собаки та каліки

Одні не сплять.

Літня ніч легка.

Автомобіль, що проїхав навіки

Останнього відвіз лихваря.

Поблизу ліхтаря, з відтінком маскараду,

Лист жилками зеленими прозирає.

У тих воріт — крива тінь Багдада,

А та зірка над Пулковим висить.

За пустирем, як персик, небо тане:

Вода в вогнях, Венеція прозирає, —

А вулиця закінчується в Китаї,

А та зірка над Волгою висить.

Але ось лава під липою освітленою...

Ти оживаєш у судомах сліз:

Я бачу погляд, цим життям здивований,

І бліде сяйво волосся.

Є у мені порівняння на прикметі

Для губ твоїх, коли ти цілуєш:

Нагірний сніг, що мерехтить у Тибеті,

Гарячий ключ і інше квіти.

Нічні наші бідні володіння,

Паркан, ліхтар, асфальтова гладь

Поставимо на туза уяви,

Щоб цілий світ вночі відіграти.

Не хмари, а гірські відроги,

Багаття в лісі, не лампа біля вікна.

О, присягнися, що до кінця дороги

Ти будеш тільки вигадки вірна.

О, присягнися, що віриш у небилицю,

Що будеш тільки вигадки вірна,

Що не запреш душі своєї в темницю,

Не скажеш, руку простягнувши: стіна…