По дороге в Загорск - Жанна Бичевская

По дороге в Загорск понимаешь невольно, что осень

Затеряла июльскую удаль и августа пышную власть,

Что дороги больны, что темнеет не в десять, а в восемь,

Что пустеют поля и судьба не совсем удалась.

Что с рождением ребенка теряется право на выбор,

И душе тяжело состоять при разладе таком,

Где семейный сонет заменил холостяцкий верлибр

И нельзя разлюбить и противно влюбляться тайком.

По дороге в Загорск понимаешь невольно, что время

Не кафтан, и судьбы никому не дано перешить.

То ли водка сладка, то ли сделалось горьким вранье,

То ли осень для бедного сердца плохая опора.

И слова из романса «Мне некуда больше спешить…»

Так и хочется крикнуть в петлистое ухо шофера.

И слова из романса «Мне некуда больше спешить…»

Так и хочется крикнуть в петлистое ухо шофера.

Дорогою в Загорськ розумієш мимоволі, що осінь

Загубила липневу молодецтво і серпня пишну владу,

Що дороги хворі, що темніє не 18, а 8,

Що пустіють поля і доля не зовсім вдалася.

Що з народженням дитини втрачається право на вибір,

І душі важко перебувати при такому розладі,

Де сімейний сонет замінив холостяцький верлібр

І не можна розлюбити і противно закохуватися потай.

Дорогою в Загорськ розумієш мимоволі, що час

Не кафтан, і долі нікому не дано перешити.

Чи то горілка солодка, чи то стала гіркою брехня,

Або осінь для бідного серця погана опора.

І слова з роману «Мені нікуди більше поспішати…»

Так і хочеться крикнути в петельне вухо шофера.

І слова з роману «Мені нікуди більше поспішати…»

Так і хочеться крикнути в петельне вухо шофера.