Не дойдём! - Wolf Rahm

Темень кромешная, звезды попрятались,

Месяц запрыгнул в сугроб.

Зырит оттуда чугунным ухватом

И морщит презрительно лоб.

Длинные брови нахмурили ели,

Не смотрят на нас – мы вдвоем

Вдоль по заснеженной тропке все медленней

На четвереньках ползем…

Вечер запер солнце на засов, забил гвоздями,

Опрокинул в выгребную яму.

Пляшет снег веселый под козлиными ногами,

Гонит ветер их к ехидным пням.

Ну а

Голова качается, хмель в нутре вращается,

Мыши хороводы водят, слышен хриплый писк.

Словно морок лешего, сколь внутри намешано,

А в мозгу кричит, перекрывает все шальная мысль:

«Не дойдем!

Не дойдем!

Так останемся лежать у замерзшей старой ели!

Не дойдем!

Не дойдем!

По весне растает мясо, кости наши сгложут звери!»

Лес, дремой окутанный, лес, снегом заваленный,

Весь в обледенелой смоле.

Боги все вымерли, духи сбежали,

А тени примерзли к земле.

Только лишь по ветру хриплое карканье.

Темная туча орет.

Кто-то за нами весь в сером бархате

На четвереньках ползет.

Это смерть готовит нам колючие перины,

Точит изо льда надгробный камень.

Дует ветер северный сквозь снежные осины:

В гости нас зовет Морозный Барин.

Ну а

Зубы запинаются, брови заплетаются,

В рыжую сосульку превратилась борода.

Выверенней, медленней, четче, строже, сдержанней

Кровь стучит в висках: раз, два, раз, два...

«Не дойдем!

Не дойдем!

Так останемся лежать у замерзшей старой ели!

Не дойдем!

Не дойдем!

По весне растает мясо, кости наши сгложут звери!»

«Не дойдем!

Не дойдем!

Так останемся лежать у замерзшей старой ели!

Не дойдем!

Не дойдем!

По весне растает мясо, кости наши сгложут звери!»

Темінь непроглядна, зірки поховалися,

Місяць застрибнув у кучугуру.

Зирить звідти чавунним рогачем

І зневажливо кривить чоло.

Довгі брови насупили ялинки,

Не дивляться на нас – ми удвох

Уздовж по засніженій стежці все повільніше

Рачки повземо ...

Вечір замкнув сонце на засув, забив цвяхами,

Перекинув у вигрібну яму.

Скаче сніг веселий під козлячими ногами,

Гонить вітер їх до яхідних пень.

Ну а

Голова хитається, хміль у нутрі обертається,

Миші хороводи водять, чути хрипкий писк.

Немов морок дідька, як усередині намішано,

А в мозку кричить, перекриває все шалена думка:

«Не дійдемо!

Не дійдемо!

Так залишимося лежати біля замерзлої старої ялини!

Не дійдемо!

Не дійдемо!

Весною розтане м'ясо, кістки наші з'їдуть звірі!»

Ліс, дрімання оповитий, ліс, снігом завалений,

Весь у зледенілій смолі.

Боги всі вимерли, духи втекли,

А тіні примерзли до землі.

Тільки за вітром хрипке каркання.

Темна хмара репетує.

Хтось за нами весь у сірому оксамиті

Рачки повзе.

Це смерть готує нам колючі перини,

Точить із льоду надгробний камінь.

Дме вітер північний крізь снігові осики:

У гості нас кличе Морозний Барін.

Ну а

Зуби запинаються, брови заплітаються,

На руду бурульку перетворилася борода.

Вивіреніші, повільніші, чіткіші, суворіші, стриманіші

Кров стукає у скронях: раз, два, раз, два...

«Не дійдемо!

Не дійдемо!

Так залишимося лежати біля замерзлої старої ялини!

Не дійдемо!

Не дійдемо!

Весною розтане м'ясо, кістки наші з'їдуть звірі!»

«Не дійдемо!

Не дійдемо!

Так залишимося лежати біля замерзлої старої ялини!

Не дійдемо!

Не дійдемо!

Весною розтане м'ясо, кістки наші з'їдуть звірі!»