Вниз во тьму - Wolf Rahm

Громкий щелчок: уснувшее время

Ожило, и откатилась завеса;

Фигурки героев из мятого кремния

Сдвинулись — так начинается пьеса.

Смотри напоследок — больше не сможем, —

Как вечер гудит, небесная жила;

Струйки заката по миртовой коже.

Чувствуй!

Старайся запомнить пока ещё живы.

Вместе залезли в дубовый дуршлаг,

Скреплённый с веревкой стальным карабином.

Жирный палач надавил на рычаг.

Слушай же, как завопили пружины

Шелестит механизм,

Метр за метром спуская вниз

Двух идиотов и восемь свечей,

на самое дно, мимо влажных корней.

Так повезло лопуху:

Добрую сказку скрошило в труху.

Темнеет в глазах, и все дальше и призрачней кажется свет наверху.

Усмешка судьбы или происки ветра:

Резная стрела, свистя, улетела.

В нехоженом ряме среди сухоцвета

Её я искал.

Я нашел, что хотел.

Покинутый всеми - подачка толпе, -

Сжитый роднёю, кругом виноватый.

Пожалуй, так лучше: исчезнуть во тьме.

Такая любовь… И такая расплата.

Шелестит механизм,

Метр за метром спуская вниз

Двух идиотов и восемь свечей,

на самое дно, мимо влажных корней.

Этот сюжет сотрут и запишут по новой, обложат горами-закатами.

Горечью града просыпят на чуткие уши, прольют по страницам ручьем.

Сотни сказительских уст прокричат вам благую весть: «Мол были когда-то».

Замажут, залижут, закрасят, причешут и превратят его в сказ ни о чем.

Льется сквозь щели вода,

Кости и щепки стучат о борта.

Мы одни, в ожидании странной судьбы

Ворошим темноту.

Сказочник вежливо гасит свет,

Доброй концовки в истории нет,

Только слышно, как задвигается медленно каменный люк наверху.

Гучне клацання: заснув час

Ожило, і відкотилася завіса;

Фігурки героїв із м'ятого кремнію

Зрушили - так починається п'єса.

Дивись наостанок - більше не зможемо, -

Як вечір гуде, небесна жила;

Струйки заходу сонця по миртовій шкірі.

Відчувай!

Намагайся запам'ятати поки що живі.

Разом залізли в дубовий друшляк,

Скріплений із мотузкою сталевим карабіном.

Жирний кат натиснув на важіль.

Слухай же, як заволали пружини

Шелестить механізм,

Метр за метром спускаючи вниз

Двох ідіотів та вісім свічок,

на саме дно, повз вологе коріння.

Так пощастило лопуху:

Добру казку скрушило в потерть.

Темніє в очах, і все далі і примарніше здається світло нагорі.

Усмішка долі або підступи вітру:

Різьблена стріла, свистячи, полетіла.

У нехоженому рямі серед сухоцвіту

Її я шукав.

Я виявив, що хотів.

Покинутий усіма - подачка натовпу, -

Зжитий ріднею, кругом винний.

Мабуть, так краще: зникнути у пітьмі.

Таке кохання... І така розплата.

Шелестить механізм,

Метр за метром спускаючи вниз

Двох ідіотів та вісім свічок,

на саме дно, повз вологе коріння.

Цей сюжет зітруть і запишуть по новій, обкладуть горами-захід сонця.

Гіркою граду просипають на чуйні вуха, проллють по сторінках струмком.

Сотні вуст казок прокричать вам благу звістку: «Моли були колись».

Замажуть, залижуть, зафарбують, зачешуть і перетворять його на оповідь ні про що.

Льється крізь щілини вода,

Кістки та тріски стукають об борти.

Ми одні, чекаючи дивної долі

Ворушимо темряву.

Казник ввічливо гасить світло,

Доброго кінця в історії немає,

Тільки чутно, як засувається повільно кам'яний люк нагорі.