Судьба - Виктор Петлюра

Письмецо из зоны ждёт старушка — мать.

Сын её единственный там сидит опять.

Ах, моя кровинушка, что ж ты натворил,

Без тебя, родимый, белый свет не мил.

А парнишка стриженный в предрассветный час

На побег отчаянный пошёл в который раз.

Не могу без воли я больше жить ни дня,

Матушка родная, ты прости меня!

Не могу без воли я больше жить ни дня,

Матушка родная, ты прости меня!

Голос сына матушка услышала в ночи,

Сердце материнское сжалось от тоски,

Выбежала из дому — как ему помочь?

Но вокруг лишь тёмная простиралась ночь.

Чуяла, что с сыночкой случилась там беда,

Только горя вынести больше не могла.

Подкосились ноженьки, свет в глазах померк,

Сердце изболевшее замерло навек.

Подкосились ноженьки, свет в глазах померк,

Сердце изболевшее замерло навек.

Сквозь тайгу тем временем мчался паренёк,

Но к родной деревне очень путь далёк.

Дни и ночи долгие путал он следы,

Но за ним легавые по пятам уж шли.

Загнанный, израненный, словно дикий зверь,

Понял он в отчаянии — не спастись теперь.

Силы уж кончаются, всё трудней дышать,

И всё ближе слышится лай цепных собак.

Силы уж кончаются, всё трудней дышать,

И всё ближе слышится лай цепных собак.

А на сельском кладбище новый крест стоит,

И в могиле матушка бедная лежит,

А в тайге за тысячу городов и сёл,

Сын её от пули злой смерть свою нашёл.

А в тайге за тысячу городов и сёл,

Сын её от пули злой смерть свою нашёл.

Кровью обливаяся, на траву упал.

Мама, ты прости меня — тихо прошептал,

И над ним зелёная дрогнула листва,

Ох, сынок мой родненький, тебя я не спасла.

И над ним зелёная дрогнула листва,

Ох, сынок мой родненький, тебя я не спасла.

Листка із зони чекає бабуся — мати.

Син її єдиний там сидить знову.

Ах, моя кровинушка, що ж ти натворив,

Без тебе, рідне, біле світло не мило.

А хлопчина стрижений у передсвітанковий час

На втечу відчайдушний пішов вкотре.

Не можу без волі я більше жити ні дня,

Матінко рідна, ти пробач мені!

Не можу без волі я більше жити ні дня,

Матінко рідна, ти пробач мені!

Голос сина матінка почула в ночі,

Серце материнське стислося від туги,

Вибігла з дому — як йому допомогти?

Але навколо лише темна простягалася ніч.

Чула, що з синочком сталося там лихо,

Тільки горя винести більше не могла.

Підкосилися ножі, світло в очах померкло,

Серце зболіле завмерло навіки.

Підкосилися ножі, світло в очах померкло,

Серце зболіле завмерло навіки.

Крізь тайгу тим часом мчав хлопець,

Але до рідного села дуже шлях далекий.

Дні та ночі довгі плутав він сліди,

Але за ним лягаві по п'ятами вже йшли.

Загнаний, поранений, мов дикий звір,

Зрозумів він у відчаї — не врятуватися тепер.

Сили вже закінчуються, все важче дихати,

І все ближче чується гавкіт ланцюгових собак.

Сили вже закінчуються, все важче дихати,

І все ближче чується гавкіт ланцюгових собак.

А на сільському цвинтарі новий хрест стоїть,

І в могилі матінка бідна лежить,

А в тайзі за тисячу міст і сел,

Син її від кулі злої смерті знайшов.

А в тайзі за тисячу міст і сел,

Син її від кулі злої смерті знайшов.

Кров'ю обливаючись, на траву впав.

Мамо, ти пробач мені — тихо прошепотів,

І над ним зелене здригнулося листя,

Ох, синку мій рідненький, тебе я не врятувала.

І над ним зелене здригнулося листя,

Ох, синку мій рідненький, тебе я не врятувала.