Пять минут о многом - Виктор Петлюра

Я двор узнал едва ли,

Деревья меньше стали,

Он был весь мой, а стал ничей…

И дверь откроет мама,

И, как-то, очень странно мне,

Что нет своих ключей.

Мы посидим, поговорим о чём тревожится,

Посмотрим фото, станем деда вспоминать.

А мне к её руке щекой прижаться хочется,

И пять минут о чём-то многом помолчать.

Расскажешь про соседей,

Про то, как любят сплетни,

Как смотришь фильм до дремоты.

Часы пробьют двенадцать,

И, вот бы, мне остаться здесь,

Сбежав от суеты…

И одеяло, как тогда, все так же колется,

На стенке радио устало чушь играть.

А мне к её руке щекой прижаться хочется,

И пять минут о чём-то многом помолчать…

Три дня пройдут минутой,

Наступит это утро,

И ты начнёшь слезу скрывать.

Ну, хватит, мам, не надо,

Я обещаю и звонить,

И чаще приезжать.

Мы посидим «на посошок», ну так уж водится,

Внизу такси, и не застелена кровать.

А мне к её руке щекой прижаться хочется,

И пять минут о чём-то многом помолчать…

Я двір впізнав навряд чи,

Дерева менше стали,

Він був весь мій, а став нічий…

І двері відкриє мама,

І, якось, дуже дивно мені,

Що немає своїх ключів.

Ми посидимо, поговоримо про що тривожиться,

Подивимося фото, будемо діда згадувати.

А мені до руки щокою притулитися хочеться,

І п'ять хвилин про щось багато в чому помовчати.

Розкажеш про сусідів,

Про те, як люблять плітки,

Як дивишся фільм до дрімоти.

Годинник проб'є дванадцять,

І, ось би, мені залишитися тут,

Втікши від суєти…

І ковдра, як тоді, все так же колеться,

На стіні радіо втомилося нісенітниця грати.

А мені до руки щокою притулитися хочеться,

І п'ять хвилин про щось багато в чому помовчати...

Три дні пройдуть хвилиною,

Настане цей ранок,

І ти почнеш сльозу приховувати.

Ну, годі, мам, не треба,

Я обіцяю і дзвонити,

І частіше приїжджати.

Ми посидимо «на ціпок», ну так вже водиться,

Внизу таксі, і не застелене ліжко.

А мені до руки щокою притулитися хочеться,

І п'ять хвилин про щось багато в чому помовчати...