Дорога домой - Trilogy Soldiers

Души потресканы, словно асфальт под ногами.

Толкаясь между прохожими, что живут по программе,

Я возвращаюсь домой под перекрестные взгляды,

Туда, где небо бездонно, вечности звезды приятны.

Мой мир устал уже от безнадежных циников,

Цепями скованных пленом, среди брендов и ценников.

Повышая градус, метаясь в крохотных клетках,

Они съедят друг друга за декорации ветхие.

Один против потока, надежда ищет попутчиков,

Вера греет сердце, любовь где-то за тучами.

Ливнями слез, природа скажет «пора»,

Тропой знакомой к себе, вязкие путы порвав.

И я как в детстве — жадно вдохну морозную свежесть.

Оставлю грязный мир, оставлю это невежество.

Пусть развеет свобода над сибирской Тайгой.

Время проснуться, время возвращаться домой!

Когда утихнет шум, останется бездна.

У неба попрошу: «Зажги лучину над лесом,

Освети мне путь среди потушенных окон».

Уже не холодно мне и вовсе не одиноко.

Вот он мой маршрут среди серого камня,

Туда, где все еще ждут запертые тайны,

Где подарит свободу безмятежный покой.

Время проснутся, время возвращаться домой…

Взоры потушенных глаз — словно крики о помощи,

Мелькают редкими бликами, но ведь им так проще.

По бетонному насту шаги размеренно тихие.

Укроют пламя ладони, пока метель не утихнет.

Мир дешевых улыбок, мир оберток и фантиков,

Опустошенных сосудов, запачканных мантий.

Люди блестят ярлыками, как на прилавке консервы,

Время теряя впустую, следы оставив на сервере.

Утопая в рутине, жадно впиваясь в материю,

Пытаясь в ней отыскать свой смысл потерянный,

Стирают ориентиры, меняют понятия.

Я закрываю глаза и меня не понять вам.

Когда утихнет шум, останется бездна.

У неба попрошу: «Зажги лучину над лесом,

Освети мне путь среди потушенных окон».

Уже не холодно мне и вовсе не одиноко.

Вот он мой маршрут среди серого камня,

Туда, где все еще ждут запертые тайны,

Где подарит свободу безмятежный покой.

Время проснутся, время возвращаться домой…

Душі потріскані, мов асфальт під ногами.

Штурхаючись між перехожими, що живуть за програмою,

Я повертаюся додому під перехресні погляди,

Туди, де небо бездонне, вічності зірки приємні.

Мій світ втомився вже від безнадійних циніків,

Ланцюгами скованих полоном, серед брендів і цінників.

Підвищуючи градус, кидаючись у маленьких клітинах,

Вони з'їдять один одного за декорації старі.

Один проти потоку, надія шукає попутників,

Віра гріє серце, любов десь за хмарами.

Зливами сліз, природа скаже «пора»,

Стежкою знайомої до себе, в'язкі пута порвавши.

І я як у дитинстві — жадібно вдихну морозну свіжість.

Залишу брудний світ, залишу це невігластво.

Нехай розвіє свобода над сибірською Тайгою.

Час прокинутися, час повертатись додому!

Коли вщухне шум, залишиться безодня.

У неба попрошу: «Запали лучину над лісом,

Висвітли мені шлях серед загасених вікон».

Вже не холодно мені і зовсім не самотньо.

Ось він мій маршрут серед сірого каменю,

Туди, де все ще чекають замкнені таємниці,

Де подарує свободу безтурботний спокій.

Час прокинуться, час повертатися додому.

Погляди погашених очей— немов крики про допомогу,

Миготять рідкісними відблисками, але ж їм так простіше.

По бетонному насту кроки розмірено тихі.

Вкриють полум'я долоні, доки хуртовина не вщухне.

Світ дешевих посмішок, світ обгорток і фантиків,

Спустошених судин, забруднених мантій.

Люди блищать ярликами, як на прилавку консерви,

Час марнуючи, сліди залишивши на сервері.

Потопаючи в рутині, жадібно впиваючись в матерію,

Намагаючись у ній знайти свій сенс втрачений,

Прають орієнтири, змінюють поняття.

Я закриваю очі і мене не зрозуміти вам.

Коли вщухне шум, залишиться безодня.

У неба попрошу: «Запали лучину над лісом,

Висвітли мені шлях серед загасених вікон».

Вже не холодно мені і зовсім не самотньо.

Ось він мій маршрут серед сірого каменю,

Туди, де все ще чекають замкнені таємниці,

Де подарує свободу безтурботний спокій.

Час прокинуться, час повертатися додому.