Заплутавшая овца - Светлана Копылова

1. Я, словно заплутавшая овца,

Что волей злой от пастыря отбилась,

И бродит где-то в сумрачных лесах,

А ведь когда-то с рук его кормилась…

А ведь когда-то с рук его кормилась…

А ведь когда-то, помню, гребешком

Чесал он ей свалявшиеся пряди,

И колокольчик ласковой рукой

Ей надевал, в глаза с любовью глядя…

Ей надевал, в глаза с любовью глядя…

2. Она сказать стеснялась даже «бе»,

Она дышать — и то при нём боялась,

Но тёрла всё ж тайком бока себе,

Чтоб шёрстка поскорей опять свалялась.

Играл он ей на дудочке своей,

Чтоб рядышком была его овечка,

И мне казалось так же, как и ей,

Что это счастье будет длиться вечно…

3. Но наш строптивый нрав не от овцы,

Коль мучаем мы пастырей нещадно…

А нас великодушные отцы

За наши беззакония прощают.

И только мы простить не можем им Пустых обид в сердцах своих незрячих.

Как часто, что имеем — не храним,

А потерявши — горько, горько плачем…

Я словно заплутавшая овца…

1. Я, немов заблукала вівця,

Що волею зла від пастуха відбилася,

І бродить десь у похмурих лісах,

А бо колись з рук його годувалася...

А бо колись з рук його годувалася...

А бо колись, пам'ятаю, гребінцем

Чесав він їй звалювані пасма,

І дзвіночок ласкавою рукою

Їй одягав, в очі з любов'ю дивлячись ...

Їй одягав, в очі з любов'ю дивлячись ...

2. Вона сказати соромилася навіть «бе»,

Вона дихати — і то при ньому боялася,

Але терла все ж потай сторони собі,

Щоб шерсть скоріше знову звалялася.

Грав він на дудці своїй,

Щоб поряд була його овечка,

І мені здавалося так, як і їй,

Що це щастя триватиме вічно?

3. Але наш норовливий характер не від вівці,

Якщо мучаємо ми пастирів нещадно…

А нас великодушні батьки

За наші беззаконня прощають.

І тільки ми пробачити не можемо їм Порожніх образ в серцях своїх незрячих.

Як часто, що маємо — не хранимо,

А втративши — гірко, гірко плачемо...

Я немов заблукала вівця ...