Ebenholz, Schnee & Blut - Stillste Stund

Verstümmelt sind die Flügel

Die einst ihre Seele emportrugen

Verbrann, wie die einer Motte im Kerzenlicht

Nun beginnt sanftes Schwarz sie zu umhüllen

Hervorgebrochen aus den Abgründen der Verdrängung

Nur ein Schimmer, wie der einer ersterbenden Flamme, bleibt

Ein trüber Lichtblick, der sie mit dem Versprechen eines erneuten Entfachens

aus den Tiefen der Dunkelheit hervorzulocken versucht

Doch der Schmerz blendet schließlich alles aus

Ihr Haar — so schwarz

Eine Dornenkrone es bekam

Die Haut — so weiss

Gezeichnet von dem Kreuzgang

Ihr Mund — so rot

Ein Schrei durch ihre Lippen drang

«Du wirst nie mehr lachen!»

Das Blut in ihren Ohren sang

Zusammengekrümmt kauert sie in einer dunklen Ecke auf dem Boden

Die Beine von den Armen umschlossen, dicht an den Oberkörper gezogen

Ein kalter Windzug streicht über ihre zerschundene Haut —

Und durch die verborgensten Gänge ihrer Seele

Die Bilder in ihren Augen fangen an zu verschwimmen

All ihre Tränen werden Perlen sein

Eingeschlossen in das erschöpfte Herz

Wundes Herz

Körper schmerzt

Seele zerstört

Niemand hat ihre Schreie gehört…

Ihr Haar — so schwarz

Eine Dornenkrone es bekam

Die Haut — so weiss

Gezeichnet von dem Kreuzgang

Ihr Mund — so rot

Ein Schrei durch ihre Lippen drang

«Du wirst nie mehr lachen!»

Das Blut in ihren Ohren sang

Wir werden geboren

Wir leiden

Wir sterben

Von Dauer ist unser Dasein nicht!

Denn all unsere Morgen werden gestern sein

Und auch der mächtigste Spiegel zerbricht!

Крила понівечені

Який колись ніс свої душі вгору

Згорів, як міль при свічці

Тепер ніжний чорний починає їх огортати

Вирвався з прірв репресій

Залишається лише мерехтіння, схоже на згасаюче полум’я

Смутний промінь надії, який обіцяє збудити його знову

намагаючись виманити з глибин темряви

Але біль нарешті все приховує

Її волосся — таке чорне

Він отримав терновий вінець

Шкіра — така біла

Взято з монастиря

Її рот — такий червоний

Крик зірвався з її губ

«Ти більше ніколи не будеш сміятися!»

Кров у її вухах співала

Вона згорбилася на підлозі в темному кутку

Ноги обхоплені руками, підтягнутими близько до тулуба

Холодний протяг пестить її потерту шкіру —

І через найпотаємніші ходи її душі

Образи в її очах починають розпливатися

Усі її сльози будуть перлинами

Замкнений у виснаженому серці

болить серце

тіло болить

душа знищена

Ніхто не чув її криків...

Її волосся — таке чорне

Він отримав терновий вінець

Шкіра — така біла

Взято з монастиря

Її рот — такий червоний

Крик зірвався з її губ

«Ти більше ніколи не будеш сміятися!»

Кров у її вухах співала

ми народилися

Ми страждаємо

Ми вмираємо

Наше існування не вічне!

Бо все наше завтра буде вчора

І навіть наймогутніше дзеркало розбивається!