A.usgesperrt - Samsas Traum

Draußen vor’m Schneckenhaus

kniet in der Erde, nass und kalt,

ein Kind mit Augen gar so braun

wie Kandis und

wie gebrannte Mandeln.

Sie hat ihr Köpfchen

in ihre Hände gelegt

und hofft, dass sie

endlich ein Mondenstrahl

federleicht weit davon trägt.

Neben dem Schneckenhaus

liegt keuchend, blutend im Staub,

von all dem Geschrei

noch ganz taub,

eine Gestalt: ja, es ist der Junge.

Bleich wie der Nebel am See,

wie ein weißes Kaninchen

im Schee,

haucht er mit letzter Kraft:

«Wir schaffen es zusammen.»

Dort vor dem Scheckenhaus

hält man sich eng aneinander fest,

fern vom Rest der Welt,

die nur die Flucht in die Wolken zulässt.

So wie ein Märchenbuch,

wie der Besuch

von einem bösen Traum,

endet die Unschuld stets

am Ende der Geschichte.

Wir haben viel gesehen

und noch viel mehr gefühlt,

uns mit Händen und mit Füßen

durch die Erde

der Vergangenheit gewühlt,

wir haben nicht begriffen

und auch nicht verstanden,

dass die Geister, die wir riefen,

einen neuen Körper fanden,

in dem sie sich niederließen,

den sie wie ein Bild verzerrten,

während wir uns wie die Narren

aus dem Schneckenhaus aussperrten.

Wir sind an uns selbst gescheitert,

an Dämonen, die erschienen,

trotzdem spendet dieses Opfer

mehr Trost als wir je verdienen.

Aus deinen treuen Augen

starrt mich uns’re Torheit an,

ich ertrage nicht, dass man uns

so viel Schuld abnehmen kann;

für die Umkehr gäbe ich

Gott ohne Zögern meine Hände,

dann bestimmte ich und nicht du

über der Erzählung Ende.

Dann wär ich zur rechten Zeit

am rechten Ort ich selbst gewesen,

anstatt wie gelähmt nur mir selbst

uns’re Zukunft vorzulesen

und von ihr das, was ich selbst nicht konnte

feige zu verlangen:

einmal mehr wurde

ein größter Fehler

rücksichtslos begangen.

Wir war’n Mörder und wir haben

uns wie Diebe einander vergiftet,

einem Schiff gleich, das vom Kurs

der Wahrheit immer weiter abdriftet,

und unaufhaltsam, einsam,

seinem Ende still entgegentreibt.

Die Zeit heilt alle Wunden

doch die Kerbe im Mast bleibt.

Wieso sind wir noch am Leben,

wenn uns nichts und niemand stützt,

weil uns eine Katze mehr als alle

Menschen auf der Welt beschützt?

Wenn ich mich zu dir lege

und in deine treuen Augen seh,

dann tut mir dieses Ende

mehr als alle and’ren Enden weh.

Fürchtet euch nicht,

denn ich hab keine Angst,

so ruf ich nach den Krähen:

Tragt mich davon!

Unsere Zeit nimmt dem Ende den Sinn,

weil ich in euren Herzen

unsterblich bin.

Am Ende der Geschichte

blicke ich in ein Gesicht,

aus dem die hoffnungsvolle Stimme

meiner Liebe aller Leben spricht.

Am Ende der Geschichte

lässt uns unser Engel leise

mit uns selbst allein und setzt sie fort,

seine lange Reise.

Ich wünsche mir, dass er erneut

zwei Menschen, wie uns beide, findet,

die er dann durch seine Kraft

so fest wie uns zusammenbindet,

um sie am Fuße eines Berges

auf den Weg zu schicken,

damit sie eines Tages auf das Tal

zu ihren Füßen blicken.

Am Tag, als du geboren warst,

sangen alle Meere,

der Wind blies dir zur Ehre

die Wellen an das Land.

Ich schreibe uns’re Namen

in den Sand,

damit das Wasser uns vermischt.

Durch dich allein flogen wir

lebend und verwandelt

aus dem Licht.

Поза оболонкою равлика

стоїть на коліна в землі, мокрій і холодній,

дитина з очима навіть такими карими

як цукерки і

як смажений мигдаль.

У неї свої мізки

покладені в їхні руки

і сподівається на вас

нарешті місячний промінь

легкий, як пір'їнка, далеко.

Поруч із раковиною равлика

лежить задихаючись, стікаючи кров'ю в пилу,

від усіх криків

ще зовсім глухий

фігура: так, це хлопчик.

Бліда, як туман на озері,

як білий кролик

в снігу

він дихає з останніх сил:

«Ми зможемо зробити це разом».

Там перед шашковим будиночком

міцно тримайте один одного

далеко від решти світу

що дозволяє летіти лише в хмари.

Як книга-казка

як візит

від поганого сну

невинність завжди закінчується

в кінці оповідання.

Ми багато бачили

і багато іншого відчутого

нас руками і ногами

через землю

укорінені в минулому

ми не зрозуміли

і теж не зрозумів

що духів ми назвали

знайшли нове тіло

в якому вони оселилися

яку вони спотворили, як картину,

поки ми поводимося як дурні

заблокований з панцира равлика.

Ми самі зазнали невдачі

демонів, що з’явилися

проте ця жертва дарує

більше комфорту, ніж ми заслуговуємо.

Від твоїх вірних очей

наша дурість дивиться на мене,

я терпіти не можу цього нас

стільки почуття провини може зменшитися;

Я б віддав за повернення

Боже без вагань мої руки,

тоді вирішу я, а не ти

про кінець оповідання.

Тоді я був би в потрібний час

я був у правильному місці,

а не просто я паралізований

читати наше майбутнє

а від неї те, що я сам не міг зробити

боягузливо вимагати:

став ще раз

найбільша помилка

вчинено необережно.

Ми були вбивцями і є

отруїли один одного, як злодії,

як корабель, що збивається з курсу

правда постійно відходить

і нестримний, самотній,

мовчки до кінця.

Час лікує

але виїмка на щоглі залишається.

Чому ми ще живі

коли нас ніхто і ніщо не підтримує,

тому що ми кіт більше за всіх

захистити людей у ​​світі?

Коли я лежу з тобою

і дивись у твої вірні очі,

тоді це мені кінець

болить більше за всі інші кінці.

не бійся

бо я не боюся

тому я кличу ворон:

віднеси мене геть

Наш час має сенс кінця

бо я у ваших серцях

я безсмертний.

В кінці оповідання

Я дивлюся в обличчя

з якого голос надії

моя любов на все життя говорить.

В кінці оповідання

наш ангел залишає нас тихими

наодинці з собою і продовжує

його далека подорож.

Я хотів би, щоб він знову

знаходить двох таких, як ми обидва,

що він потім своєю силою

так міцно, як зв'язує нас разом,

навколо них біля підніжжя гори

відправити в дорогу

щоб одного дня вони дісталися долини

подивись на їхні ноги.

День, коли ти народився

співали всі моря

вітер подув на твою честь

хвилі на землі.

Я пишу наші імена

в пісок

щоб вода нас змішала.

Лише через тебе ми летіли

живий і перетворений

поза світла.